Шведський відлюдник Інгмар Бергман

«Бергман – найвидатніший художник кіно від часу винаходу камери».

Вуді Аллен

На тлі тотального захоплення «легкістю», псевдогумором, спецефектами та іншими атрибутами сучасних фільмів одкровення скандинавського постановника здаються сміливим поглядом у глибину людської душі. Бергману було складно створювати свої полотна, тому що кожен його фільм – це боротьба із власними страхами і демонами, які отруювали життя режисера і людей навколо нього. Ми вирішили зупинитися на трьох найбільш важливих темах і проблемах, до яких режисер звернувся у своїй творчості.

Фото: mirahashmi.files

«Насправді я постійно живу у своєму дитинстві»

Інгмар Бергман виріс у сім’ї пастора, де панувала суворість, що часами переходила у жорстокість. Будь-яке недотримання правил і догм, навіть незначне, каралось різками, скубанням волосся, триманням у комірці. Майбутній постановник змалку усвідомив, що релігія далеко не ідеальна, і Бога слід шукати по-іншому. Саме тому він замолоду вирішив покинути батьківський дім і присвятити себе мистецтву. Дитячі переживання лягли в основу багатьох його стрічок, зокрема і фільму «Фанні та Александер». Завдяки цьому телесеріалу Бергман спромігся не лише закрити «гештальт», але й нарешті заслужити любов співвітчизників. Знаного у всьому світі майстра на Батьківщині вважали «надто мудрованим». 5-годинний сімейний епос без особливого нальоту «артхаусності» припав до смаку мільйонам людей, адже всі ми так чи інакше повертаємося в дитинство і проживаємо життя «залежно від нього».

Фото:wordpress.com

«Тільки знявши «Сьому печатку», я перестав боятися смерті»

За словами режисера, у молодості він дуже боявся померти. Хоч під час Другої світової війни Бергман працював у театрі, і на фронті йому бувати не доводилось, загальний смуток пройняв і його. Мабуть, паніка і змусила шведа набрати той божевільний творчий ритм: практично щороку він випускав по фільму, не полишаючи театральну діяльність. Страх померти і не виговоритися не давав йому можливості відпочити і насолодитися життям. Ціною неймовірних фізичних і психологічних зусиль Бергман створив середньовічну притчу «Сьома печатка», головний герой якої в одній із сцен грає зі смертю в шахи. Цей кінотвір дав змогу режисерові усвідомити уразливість всього живого перед небуттям і почати спокійніше ставитися до життя.

Фото: media.tumblr.com

«Настало кисле шведське мовчання»

Самотність – певно, головний демон Бергмана, котрий йому практично і не вдалося подолати. Відлюдник протягом усього життя, останні роки режисер взагалі провів на острові Форе, де його місяцями ніхто не турбував. Нерозуміння, неможливість щирої комунікації, небажання говорити з іншими – усе це режисер використав у роботі над фільмом «Персона». У цій камерній картині сюжет побудовано довкола популярної акторки, котра в один момент припиняє спілкуватися з навколишнім світом. Нелюдимість героїні максимально автобіографічна: відомо, що постановник уникав навіть тих, кого любив. Якось, коли у Швеції перебував Андрій Тарковський, кіно якого Бергман дуже цінував, їм влаштували зустріч, від якої скандинав в останній момент відмовився. Пізніше швед шкодував за своїм вчинком і пояснював його тим, що «Тарковський-режисер і його картини – це ікона», котру він боявся заплямувати знайомством з «Тарковським-людиною». 

Головне фото: i.guim.co.uk