Весь світ на мотоциклі. Частина 1
Завдяки сучасним технологіям ми підтримуємо зв'язок з Анною. Нині вона перебуває в Південній Америці, звідки й поділилася з нами своїми враженнями про подорож.
Початок шляху
«Мені 35 років, і ще десять років тому я жила звичайним життям: закінчила Київський лінгвістичний університет, здобула ще одну бізнес-освіту і працювала в сфері управління персоналом, спочатку у великому банку, потім – у благодійному фонді. Про мотоцикли я взагалі не думала. Ба більше, ніхто ані в родині, ані серед знайомих з ними пов'язаний не був, тож бачила їх тільки на вулицях чи трасах, навіть пасажиром не каталася.
І все ж одного дня щось десь клацнуло і мене охопило пристрасне бажання навчитися на них їздити. Я записалась до мотошколи і майже відразу купила свого першого байка Kawasaki Eliminator 125. Досить швидко опанувавши водіння і правила дорожнього руху, я зрозуміла, що в Києві мені не дуже подобається їздити, тому кожен уїк-енд я намагалася проводити десь якнайдалі, в області, в сусідніх містах.
Апетит приходить поступово. Через якийсь час навіть такі поїздки стали здаватись малоцікавими, і настала черга довколишніх країн – Росії, Білорусі, Молдови. Щоразу хотілося поїхати все далі й далі, і єдине, що стримувало – потреба знову повертатися на батьківщину.
Старт
Після декількох років локальних поїздок, коли я вже об'їздила не тільки країни СНД, а й Румунію, Болгарію, Угорщину, Туреччину та ще й держави Близького Сходу – Сирію, Йорданію, Ліван, у голову раз по раз закрадалися думки про навколосвітню подорож. Це, хоч і лякало, та водночас підігрівало мої амбіції. Усе змінилося після того, як я відвідала Індію і провела там чотири місяці. Чи то мене так осяяло в цій святій країні, чи сам факт тривалого перебування в іншій культурі змінив моє світовідчуття, та вже звідти я повернулась іншою людиною з твердим наміром об'їхати на байку всю планету.
Утім, наміри – це добре, але всі ми живемо у світі реальному. Їхати самій було страшнувато, та й без фінансової підтримки довго не протягнеш. Я почала шукати напарника або напарників, але що довше тривали невдалі пошуки, то частіше приходило усвідомлення, що вирушати краще самій. Тому, зваживши всі «за» і «проти», я ввічливо відмовила людям, котрі роздумували над подібною поїздкою. Після того, як проблема компанії відпала сама собою, настав час знайти спонсора.
Одразу зауважу, що мені так і не вдалося знайти людей, готових повністю профінансувати поїздку. Це змусило мене зневіритись і практично згорнути план, однак мені неймовірно пощастило зустріти на своєму шляху компанію «КТМ» та особисто Юрія Коноду, які надали мені мотоцикл і всю потрібну екіпіровку. Український офіс здійснив фантастичну роботу, переконавши австрійців допомогти мені таким чином. Я просто не могла підвести людей, які повірили в проект «I have a dream", і тому вирушила в дорогу з тисячею доларів у кишені. Нині, після майже двох років подорожі, мені самій страшно від цього рішення, адже виряджатися з такою сумою – безумство.
Дорога
Зараз про мене і мою поїздку знає багато людей у різних країнах. Вони допомагають і матеріально й морально – надають нічліг, їжу, консультують при розв’язанні всіляких проблем (а їх не бракує). Спочатку я розраховувала об'їхати планету за два роки, але тепер стає очевидно, що й трьох років може не вистачити.
Узагалі, найбільш витратне у подібному тріпі – переправлення байка через континенти. Тому доводиться неабияк заощаджувати буквально на всьому, навіть на харчах. Тепер, до речі, після «голодних тижнів» я ставлюсь до їжі з величезною повагою, і найпростіші продукти для мене нині майже священні. Головний кулінарний кайф був, коли я зовсім випадково натрапила на маленький український ресторанчик в мексиканському місті Пуеблі – ох і скучила я за рідною кухнею.
Що стосується документів, то це відмовка для ледачих. Зрозуміло, очікування віз, подача паперів, відмови – усе це забирає багато енергії і часу, та, якщо людина справді хоче подорожувати, подібне її не зупинить. У мене немає жодних преференцій, я звичайна людина з двома закордонними паспортами, що дозволено українським законодавством, і я так само, як і всі, отримую візи, щоби в'їхати в ту чи ту країну. На момент початку подорожі я мала всього дві візи – США та Австралії».
