Ніч перед Різдвом і після
Традиційне українське Різдво рукавичками протерло шибки календарів, позначаючи усі свої 13 днів гостювання: від святвечора – шостого, й до Водохреща – дев’ятнадцятого січня.
Раніше до свят готувалися заздалегідь. Прибирали у будинках та біля них, білячи, вдягали їх у нове вбрання, щоб пасувало білосніжним кучугурам, і в новому зустрічали свята. Не забували й про вбрання для родини: заздалегідь готували тканину, вишивали хрестиком візерунки, а водночас навчали діток та молодь різноманітним щедрівкам і колядкам.
Фото vsviti.com.ua
Святий вечір, що приходить напередодні Різдва, 6 січня, – вдалий час попрактикуватись у кулінарному мистецтві, адже до Вечері на столі має бути цілих 12, але виключно пісних страв. Найошатніша миска цього вечора належить куті – каші, що готується зі злакових зерен, з неї і починають частування. Коли на небі хтось різдвяним сірником запалює мерехтливу першу зірку, тільки тоді годиться куштувати першу ложку за день.
Фото lovelylife.in.ua
Разом із родиною, яка повним складом намагається зібратися саме цього дня, до вечері долучається й дідівський дух – дідух. До хати його заносять із зіркою, а от збирають задовго до різдвяних свят – з колосся останніх жнив. Причепурюючи до вечері, вдягають на нього намисто з калини, в’яжуть краватку з кольорових стрічок, чи то прикрашають сухоцвітами. І дідух посідає найдостойніше місце – під образами. Усім своїм виглядом він демонструє повагу до пращурів і є уособленням безсмертя роду, добробуту і врожайності.
Фото thetraveller.com.ua
Різдво малює нам яскраві картини: кучугури білого скрипучого снігу, поміж якими в’ється стежка від хати до хати, різьблені віконниці, заметені хуртовиною, та поміж всього цього білого простирадла – яскраві плями дівочих святкових хустин: червоні, мов жар, зелені, мов трава, сині, мов волошки в полі. Гомін і вереск дівчат наздоганяють парубочі густі голоси, а потім вони зливаються разом у різдвяних колядках та вітаннях господарям: «Добрий вечір тобі, пане-господарю...». Різні українські регіони мали й свій день для колядування. Хтось чекав гостей після святвечора, хтось у сам день Різдва, а дехто після нього. І кожен мав свій час та напрямок: малі діти часто ходили лишень по сусідах, де після пісень отримували від господарів солодощі, горіхи й інші гостинці. Дорослі хлопці й дівчата намагались подолати вже більші маршрути, у селах обходили практично всі хати.
Обов’язковим атрибутом колядників була «віфлеємська зірка», зазвичай зроблена з підручних матеріалів: переважно паперу жовтого, помаранчевого чи золотого кольору, прикрашена блискітками, стрічками, ліхтариками. У її центр могли також помістити й зображення Різдвяної ікони.
Фото zak-insider.com
І, звичайно, на свята не обійтися без вертепу! Це у наш час ніякі іграшкові будиночки вже не викликають подиву. Тоді ж люди з цікавістю й захватом зазирали у невеличкі скриньки, у яких містились мініатюрні декорації і герої, що втілювали біблійний сюжет. Часто готували не просто фігурки, а справжній ляльковий театр, який переростав у живу історію завдяки голосам і вправним рухам акторів. З часом вертеп виріс із розмірів маленьких коробочок, і все частіше його можна побачити із героями у людський зріст.
Фото stsenariy.blogspot.com
Бризками води розставляло всі крапки у закінченні різдвяних свят Водохреще, у переддень якого українці відбували свято Маланки. У ці дати молодь ховалась за масками, приміряючи на себе образи фольклорних персонажів та тварин, і до самої ночі розносила містами й селами голосні щедрівки!
Головне фото lmbd.ru
