RU  UK  EN
Статьи  >  Насолодись  >  Театр Арто: життя як наслідування мистецтва

Театр Арто: життя як наслідування мистецтва

Приходячи в Театр жорстокості, людина потрапляє в самий центр вистави: тут все, від чого ми ховаємося у повсякденних турботах, – свобода й ізольованість, життя на межі, злиття з юрбою до втрати себе й самотнє перебування на вершині. Драма буття заманює у свої надра, відголосок трагізму проймає публіку – і глядач, сам того не помічаючи, опиняється у пастці власного сприйняття. Усе це – про так званий «крюотичний театр» (the atredecruaute) , дітище французького драматурга і режисера, ексцентричного і шокуючого Антонена Арто.

Антонен Арто вважав, що жорстокість лежить в основі будь-якої творчості, маючи на увазі при цьому не криваві спецефекти, покликані вимкнути мозок аудиторії, а скоріше оголення душі. Арто твердив, що акт творіння можливий лише на перетині звичного життя і темряви, надприродного, фантазії, з лап котрої непросто вибратися. На думку драматурга, люди, що зачинили двері своєї душі і нехтують тим, що близько їхньому серцю, можуть досягти мирських вершин, але їм непідвладна величина мистецтва. Не приховуючи власного внутрішнього болю і болісних падінь, Арто зумів створити потужний театр, збудований на ідеї катарсису – очищення через страждання. Сам Антонен працював, борючись із нервовими захворюваннями, галюцинації вторгалися в його свідомість, та їхнє пекуче полум’я не торкнулося інтелекту режисера.

Антонен Арто: «У Європі більше ніхто не знає, що таке пронизливий крик»

З дитинства Арто виховували в релігійній сім’ї, але догми суворості душили його, викликаючи депресію. Арто намагався писати вірші, але рими не підкорялися йому, а слова не складалися в стрункі лінії. Перша дитяча невдача підштовхнула Антонена до думки про те, що лиш невербальний бік речей гідний уваги, а слова – не більше ніж тлін. Можливо, саме цей епізод вплинув на те, що згодом Арто присвятив своє життя постановкам у стилі невисловленого містицизму.Фото art-gamma.com

Ховаючись від дійсності, що йшла врозріз із світосприйняттям Арто, юнак вдався до опіуму, і це переросло в тривалу залежність. 1942 року він приєднався до гуртка сюрреалістів, і тут, у полум’ї гарячих сердець, виявилося його небажання дивитися на театр як на буржуазну розвагу для багатіїв. Арто бачив у театрі засіб для вивільнення емоцій.

У подальшому на філософію Арто вплинули кілька творів мистецтва. Так, він гостро відреагував на картину Лукаса ван Лейдена «Лот і його дочки», приводячи її як приклад насильницьких зображень, котрі справляють незабутнє враження на публіку: «Здається, там назріває драма високого інтелектуального змісту, – як, буває, швидко збиваються в купу хмари, які жене вітер чи рок, більш прямолінійний, – щоб дізнатися силу їхніх прихованих блискавок». Другий шедевр, що посприяв визначенню театру жорстокості, – цикл фільмів, знятих братами Маркс у жанрі «комедії абсурду»: Арто захоплювався витонченим почуття гумору, твердячи: «Щоб збагнути могутню, тотальну, безумовну, абсолютну оригінальність такого фільму, як «Animal Crackers», слід додати сюди усвідомлення чогось тривожного і трагічного, тієї зумовленості, котра проглядається в ньому, як тінь страшної хвороби на абсолютно прекрасному обличчі». Згодом Арто в тому ж дусі висловиться про театр, порівнюючи справжню акторську майстерність із чумою, котра зриває маски і відображає істинну сутність душі людської.

Крюотичний театр: жорстокість як акт творіния

Люди, які спостерігали за акторською грою Арто, розповідали про те, що кожну роль він проживав до кінця, народжуючись із першими секундами появи на сцені і помираючи з останньою реплікою персонажа. Постановки в крюотичному театрі дотримувалися постулату, згідно з яким світ довкола нас (і театральне відображення дійсності) потребує змін. Арто бачив у театрі силу, спроможну пробудити уяву публіки. А саму ідею використати жорстокі образи на сцені пояснював тим, що тіньова частина особистості в кожному з нас жадає вивільнення. Звернення до ірраціональності, котрою був так захоплений Арто, тяжіло до стародавнього міфічного перформансу, де дійство нагадувало ритуали. Ставлячи знак рівності між тим, що відбувалося на сцені і у світі, Арто заявляв: «Якщо театр – двійник життя, то і життя – двійник театру». Утім, Арто не тяжів до реалізму: його театр відображав події, котрі могли статися лише у позасвідомому. Ті особисті «демони», котрі штовхають добрих людей на лихі вчинки, виповзали на сцену з жахаючою відвертістю. Противники цього метода звинувачували Арто в окультизмі і в тому, що він не ніс відповідальність перед публікою. Втілюючи архетипи підсвідомості, він ризикував визволити з людської душі старий біль чи оголити погано загоєні рани, з якими глядач не мав змоги справитися.Фото art-gamma.com

Головна роль у театрі Арто віддається жестикуляції і міміці. Вимовлені слова не такі вже й важливі – адже ми часто брешемо, свідомо чи несвідомо, іншим і самим собі, і лише фізичні реакції видають справжній стан справ. Ставлення до жестів як до ієрогліфів, котрі належить розгадати, Арто запозичив у Балінезійському театрі: «Усі справжні почуття в реальності не перекладаються. Висловити їх значить зрадити зміст, а перекласти – приховати почуття». Акторські техніки, запропоновані Арто, називають потужними, хвилюючими – і не цілком безпечними, адже вони розкривають не найкрасивіші куточки душі.

Ось такий вигляд має одна із вправ: артистам слід було обрати одне з понять (спрага, бажання, жадання, страх, ненависть, гнів) – і продемонструвати інтуїтивну реакцію на конкретну емоцію. Відтворюючи емоції вербально, Арто пропонував зазирнути всередину акторської методики – зобразити ті ж самі стани, але без використання слів. Допускалося створення нових звуків, котрі переводять людські емоції в неживі предмети, як нібито стілець міг видавати скрегіт від болю, а стіни ледве стримували таємниці, що рвалися назовні із в’язниці фізичної оболонки.

Ще одна справа носила назву «Два племені»: половина групи починала ритуальний рух по колу, відтворюючи образ ополонки чи колодязя, наповненого животворною водою. Інші актори виходили на сцену, роблячи все можливе, щоб урвати розмірений ритм. Вони використовували силу голосу, впливали на больові точки, почуття страху і уразливості, котре виявляється, коли люди чужих поглядів перетинають священне коло особистого простору.

Останній безумний танець

Арто відчував, що прийшов у цей світ для чогось значного. Цікавився різноманітними східними духовними практиками, і, за його власним свідченням, перебуваючи у Мексиці, змусив душу вилетіти з тіла – приймаючи галюциногенну речовину пейотль. Повернувшись із цієї незвичної поїздки, Арто більше не приховував, що його тягне зайняти місце на Олімпі: він порівнював себе з Ніцше, бачив у своїй особі втілення ніцшеанської надлюдини, продовження Ісуса Христа, об’єднував культові постаті цивілізації із власними пошуками Священного Грааля. Під час публічних виступів Арто відкрито демонстрував свою зневагу буржуазній публіці, його монолог нагадував танець безумця. Таким же пристрасним і всепоглинаючим був його ідеал театру: «Усе, що є в коханні, у злочині, у війні і у безумстві, театр повинен нам повернути, якщо він бажає знову стати необхідним… Я пропоную театр, де глядач перебував би під гіпнозом сильних фізичних образів, що вражають його сприйняття, де б він почувався так, нібито його закружляв вихор вищих сил… театр, що викликає транс, як викликають транс танці дервішів…»Фото payload.cargocollective.com

Не дивно, що екзальтовані вияви агресії та ексцентричні витівки сприймались оточуючими як виклик повсякденній моралі. Арто настійно радили проконсультуватися з психіатром, і той поставив своєму пацієнтові діагноз парафренія – важкий розлад, за якого хворі мають манію величі і вважають себе спроможними здійснити неоцінимий вплив на навколишній світ. Чим був цей різновид шизофренії – геніальністю, котру не зрозуміли сучасники режисера, чи психічною хворобою, знати не дано. Утім, Арто вдалося створити театральну стилістику, що увірвалася у світ мистецтва яскравим незабутнім полум’ям.

Головне фото meduza.io

Вам это будет интересно:
Перфекціонізм – справа ювелірна
Сумні очі старого за вікном уважно стежили за революційною пожежею, яка охопила Петроград. Вогонь поширився на справу всього його життя – гордовита чотириповерхова будівля задихалася від крикливих комісарів і матросів, присутність яких здавалась грубим жартом після попередніх відвідувачів.
Зроблено у Швеції: далекарлійська конячка
Відтоді, як крилаті коні валькірій назавжди поскакали до Вальхалли, на сторожі традицій вікінгів стоїть далекарлійська конячка – розписна народна іграшка, вперше згадана в літописі XVII століття. Далекарлійський коник є талісманом нетуристичної Швеції, рятуючи від забуття старовинні перекази і вірування.
Фаду: ніжність і глибина португальських романсів
Дванадцятиструнна гітара, напівтемрява португальських ночей, свічки і пронизливий голос ... Драматичні мотиви романсу фаду розповідають про нерозділене кохання. Йому не судилося збутись, але це не заважає почуттям втілюватися в зворушливі звуки португальських романсів.
Великі криві Фріденсрайха Гундертвассера
Він вигадав своє ім’я, щоб не бути схожим ні на кого іншого. Бунт його індивідуальності став основою для величезної творчої спадщини, а архітектура – продемонструвала можливість поєднувати екологічність і сучасні технології.
Золото Балтики: у їхніх жилах тече бурштин
«У наших жилах тече бурштин», – жартують балтійці. Вони вірять, що сонячний камінь – це сльози їхньої богині Юрате. За легендою, вона мала необачність покохати простого рибалку Кастітіса, який щодня приходив закидати сіті в Балтійське море.
Цукровий живопис Китаю: мистецтво з ложки
Квіти і дерева, тварини і птахи, дракони і герої казок – словом, все, що тільки спаде на думку, може тут перетворитися на об’єкт… їстівного мистецтва. Дивовижною технікою малювання гарячим цукром володіють китайські майстри із провінції Сичуань. Картини, виконані практично карамеллю, не можуть бути ні "відредаговані", ні перемальовані наново.
Божественний мугам: музика Азербайджану
Є музика, від якої хочеться жити. Навіть якщо при її звучанні по щоках течуть сльози. Музичний жанр мугам розмовляє зі слухачем на зрозумілій йому мові. Кожен з нас переживав нещасну любов або крах ідеалів. Ці теми стали джерелом натхнення для музикантів азербайджанського напрямку мугам. Про цей унікальний стиль OUTLOOK розповість в матеріалі.
Заклиначі: Як змусити змію танцювати
Магічний танець змії в такт мелодії флейти, часто описаний у східних казках і зображений у фільмах – не просто вигадка, а справжній символ цих країн. У Єгипті, Індії, країнах Африки і деяких інших державах повзучих приручають і влаштовують із цього видовищну забаву. Тут існує професія заклинача змій, котру вважають мало не найдивовижнішою на Землі.
Точка на карті: музей Ілани Гур
Складання маршрутів для сучасних туристів вже давно виходять за межі класичного розуміння поїздок за кордон. Мандрівники сьогодні є настільки вибагливими, що стандартний набір — історичні місця та крамниці з сувенірами скоро турагенціям пропонувати буде нікому, адже попит зростає не на традиційні екскурсії, а на отримання емоцій.
12 облич Південної Кореї
Колись висловити своє невдоволення грубістю чи скупістю господарів, а то й звернутися до якось божества з нескромним побажанням корейські селяни мали змогу лише в танці, вдягнувши при цьому маску. Зберігаючи свою анонімність, люди розігрували сцени з життя, плакали і сміялись. А наприкінці вистави доля нагороджувала хороших героїв і карала лиходіїв.
Східна музика суфіїв: Кавалі
«Кохання виникає, коли ти дивишся в очі іншої людини і бачиш в них Бога», - так перекладаються рядки однієї з арабських пісень, що називається Кавалі. Їхнє авторство приписують східним мандрівникам суфіям, котрі, намагаючись знайти сенс існування, босоніж сходили півсвіту. У подорожах вони складали пісні, в яких розповідали про те, що їм довелося пережити.
Полотно з рису. Мистецтво Тамбо
Японці дуже творчий народ, особливо якщо це стосується рису. А якщо в них є ще трохи вільного часу і великі просторі поля, тоді доволі буденний процес вирощування агрокультури перетворюється на мистецтво…
Зліпи собі хобі. Історія гончарства
У краєзнавчий музей якої країни не зайди, неодмінно помітиш схожі археологічні знахідки – уламки глиняних виробів. Гончарне ремесло, що народилося кілька тисячоліть тому, однак існує й сьогодні, по праву може вважатися одним із найбільш довговічних.
Кабукі: тернистий шлях квітки
Традиційний японський театр кабукі завжди лишався загадкою для європейського менталітету: зрозуміти спектакль без підказок гіда може хіба що спеціаліст з культури Країни вранішнього сонця. Слово «кабукі» у перекладі значить «майстерність пісні і танцю». Чому не оперета? Суть постановки не зводиться до музичної вистави...
Фламенко: Коли плаче гітара та стукотять підбори
Те, що більшість людей знає про фламенко – зовсім не любов і не пестощі, це далеко не розвага і не розгул веселощів. Вогненно-експресивне фламенко – відображення страждань і болю людини всередині цілого народу, вічно гнаного і позбавленого даху над головою. А сам танець, який став всесвітнім символом Іспанії – не тільки її національне надбання...
Мехенді – замість тисячі татуювань
Про те, щоб зробити татуювання, нехай і не справжнє, а всього лиш тимчасове, замислювався кожен другий. Абсолютно безболісне нанесення малюнків, які можна змінити через кілька тижнів, пропонує мистецтво мехенді – розпис хною.
Кінцугі. Японське мистецтво реставрації
Японці – один із тих народів, котрі ревно шанують давні традиції. Вони поважають старість, цікавляться предками і нерідко знають сімейний родовід на пам’ять. З таким світоглядом не дивно, що унікальна техніка реставрації кінцугі з’явилася саме там. Далі про неї – в OUTLOOK.
За підтримки Посольства Угорщини в Україні в Києві проходять концерти Дьордя Оравца, Андраша Габора Вірага та Ержебет Шевельо.
В Національній філармонії України триває проект «Магія живої музики», в рамках якого за підтримки посольства Угорщини в Україні відбувся концерт «КвінтоФест. Камерні акценти осені» та пройде щорічний концерт-присвята Ференцу Лісту.
Азулежу – історія з кахлю
Нерідко переконуєшся, що в руках майстра, який вкладає душу у свої творіння, звичайний обрубок дерева перетворюється на чарівну скрипку, шмат гіпсу - на античну скульптуру, і навіть глиняна плитка виглядає, як витвір мистецтва.
Брудна творчість
Брудні автомобілі – як полотно для художника. До такого мистецтва можна ставитися по-різному. Хтось буде морщити носа і гидливо обсмикувати одяг. Інші неодмінно захочуть ткнути в таку картину пальцем, щоб перевірити всю крихкість «полотна» і розмазати його обриси. Треті обов’язково зроблять селфі. Утім, байдужими не зможе лишитися ніхто.
Закрыть
Outlook facebook page