Театр Арто: життя як наслідування мистецтва
Антонен Арто вважав, що жорстокість лежить в основі будь-якої творчості, маючи на увазі при цьому не криваві спецефекти, покликані вимкнути мозок аудиторії, а скоріше оголення душі. Арто твердив, що акт творіння можливий лише на перетині звичного життя і темряви, надприродного, фантазії, з лап котрої непросто вибратися. На думку драматурга, люди, що зачинили двері своєї душі і нехтують тим, що близько їхньому серцю, можуть досягти мирських вершин, але їм непідвладна величина мистецтва. Не приховуючи власного внутрішнього болю і болісних падінь, Арто зумів створити потужний театр, збудований на ідеї катарсису – очищення через страждання. Сам Антонен працював, борючись із нервовими захворюваннями, галюцинації вторгалися в його свідомість, та їхнє пекуче полум’я не торкнулося інтелекту режисера.
Антонен Арто: «У Європі більше ніхто не знає, що таке пронизливий крик»
З дитинства Арто виховували в релігійній сім’ї, але догми суворості душили його, викликаючи депресію. Арто намагався писати вірші, але рими не підкорялися йому, а слова не складалися в стрункі лінії. Перша дитяча невдача підштовхнула Антонена до думки про те, що лиш невербальний бік речей гідний уваги, а слова – не більше ніж тлін. Можливо, саме цей епізод вплинув на те, що згодом Арто присвятив своє життя постановкам у стилі невисловленого містицизму.
Фото art-gamma.com
Ховаючись від дійсності, що йшла врозріз із світосприйняттям Арто, юнак вдався до опіуму, і це переросло в тривалу залежність. 1942 року він приєднався до гуртка сюрреалістів, і тут, у полум’ї гарячих сердець, виявилося його небажання дивитися на театр як на буржуазну розвагу для багатіїв. Арто бачив у театрі засіб для вивільнення емоцій.
У подальшому на філософію Арто вплинули кілька творів мистецтва. Так, він гостро відреагував на картину Лукаса ван Лейдена «Лот і його дочки», приводячи її як приклад насильницьких зображень, котрі справляють незабутнє враження на публіку: «Здається, там назріває драма високого інтелектуального змісту, – як, буває, швидко збиваються в купу хмари, які жене вітер чи рок, більш прямолінійний, – щоб дізнатися силу їхніх прихованих блискавок». Другий шедевр, що посприяв визначенню театру жорстокості, – цикл фільмів, знятих братами Маркс у жанрі «комедії абсурду»: Арто захоплювався витонченим почуття гумору, твердячи: «Щоб збагнути могутню, тотальну, безумовну, абсолютну оригінальність такого фільму, як «Animal Crackers», слід додати сюди усвідомлення чогось тривожного і трагічного, тієї зумовленості, котра проглядається в ньому, як тінь страшної хвороби на абсолютно прекрасному обличчі». Згодом Арто в тому ж дусі висловиться про театр, порівнюючи справжню акторську майстерність із чумою, котра зриває маски і відображає істинну сутність душі людської.
Крюотичний театр: жорстокість як акт творіния
Люди, які спостерігали за акторською грою Арто, розповідали про те, що кожну роль він проживав до кінця, народжуючись із першими секундами появи на сцені і помираючи з останньою реплікою персонажа. Постановки в крюотичному театрі дотримувалися постулату, згідно з яким світ довкола нас (і театральне відображення дійсності) потребує змін. Арто бачив у театрі силу, спроможну пробудити уяву публіки. А саму ідею використати жорстокі образи на сцені пояснював тим, що тіньова частина особистості в кожному з нас жадає вивільнення. Звернення до ірраціональності, котрою був так захоплений Арто, тяжіло до стародавнього міфічного перформансу, де дійство нагадувало ритуали. Ставлячи знак рівності між тим, що відбувалося на сцені і у світі, Арто заявляв: «Якщо театр – двійник життя, то і життя – двійник театру». Утім, Арто не тяжів до реалізму: його театр відображав події, котрі могли статися лише у позасвідомому. Ті особисті «демони», котрі штовхають добрих людей на лихі вчинки, виповзали на сцену з жахаючою відвертістю. Противники цього метода звинувачували Арто в окультизмі і в тому, що він не ніс відповідальність перед публікою. Втілюючи архетипи підсвідомості, він ризикував визволити з людської душі старий біль чи оголити погано загоєні рани, з якими глядач не мав змоги справитися.
Фото art-gamma.com
Головна роль у театрі Арто віддається жестикуляції і міміці. Вимовлені слова не такі вже й важливі – адже ми часто брешемо, свідомо чи несвідомо, іншим і самим собі, і лише фізичні реакції видають справжній стан справ. Ставлення до жестів як до ієрогліфів, котрі належить розгадати, Арто запозичив у Балінезійському театрі: «Усі справжні почуття в реальності не перекладаються. Висловити їх значить зрадити зміст, а перекласти – приховати почуття». Акторські техніки, запропоновані Арто, називають потужними, хвилюючими – і не цілком безпечними, адже вони розкривають не найкрасивіші куточки душі.
Ось такий вигляд має одна із вправ: артистам слід було обрати одне з понять (спрага, бажання, жадання, страх, ненависть, гнів) – і продемонструвати інтуїтивну реакцію на конкретну емоцію. Відтворюючи емоції вербально, Арто пропонував зазирнути всередину акторської методики – зобразити ті ж самі стани, але без використання слів. Допускалося створення нових звуків, котрі переводять людські емоції в неживі предмети, як нібито стілець міг видавати скрегіт від болю, а стіни ледве стримували таємниці, що рвалися назовні із в’язниці фізичної оболонки.
Ще одна справа носила назву «Два племені»: половина групи починала ритуальний рух по колу, відтворюючи образ ополонки чи колодязя, наповненого животворною водою. Інші актори виходили на сцену, роблячи все можливе, щоб урвати розмірений ритм. Вони використовували силу голосу, впливали на больові точки, почуття страху і уразливості, котре виявляється, коли люди чужих поглядів перетинають священне коло особистого простору.
Останній безумний танець
Арто відчував, що прийшов у цей світ для чогось значного. Цікавився різноманітними східними духовними практиками, і, за його власним свідченням, перебуваючи у Мексиці, змусив душу вилетіти з тіла – приймаючи галюциногенну речовину пейотль. Повернувшись із цієї незвичної поїздки, Арто більше не приховував, що його тягне зайняти місце на Олімпі: він порівнював себе з Ніцше, бачив у своїй особі втілення ніцшеанської надлюдини, продовження Ісуса Христа, об’єднував культові постаті цивілізації із власними пошуками Священного Грааля. Під час публічних виступів Арто відкрито демонстрував свою зневагу буржуазній публіці, його монолог нагадував танець безумця. Таким же пристрасним і всепоглинаючим був його ідеал театру: «Усе, що є в коханні, у злочині, у війні і у безумстві, театр повинен нам повернути, якщо він бажає знову стати необхідним… Я пропоную театр, де глядач перебував би під гіпнозом сильних фізичних образів, що вражають його сприйняття, де б він почувався так, нібито його закружляв вихор вищих сил… театр, що викликає транс, як викликають транс танці дервішів…»
Фото payload.cargocollective.com
Не дивно, що екзальтовані вияви агресії та ексцентричні витівки сприймались оточуючими як виклик повсякденній моралі. Арто настійно радили проконсультуватися з психіатром, і той поставив своєму пацієнтові діагноз парафренія – важкий розлад, за якого хворі мають манію величі і вважають себе спроможними здійснити неоцінимий вплив на навколишній світ. Чим був цей різновид шизофренії – геніальністю, котру не зрозуміли сучасники режисера, чи психічною хворобою, знати не дано. Утім, Арто вдалося створити театральну стилістику, що увірвалася у світ мистецтва яскравим незабутнім полум’ям.
Головне фото meduza.io
