Без побоїв: тортури мистецтвом

Не заснути, не сховатися

Французький художник і музикант Альфонс Лауренсік став першою людиною в історії, яка довела, що мистецтво – ідеальний інструмент для тортур і психологічного тиску. У 30-х роках двадцятого століття, під час Громадянської війни в Іспанії, він активно підтримував республіканців. Віддаючи перевагу пензлю перед зброєю і натхненний роботами Кандинського, Далі і Бунюеля, Лауренсік – теж за відгуками сучасників неймовірно талановитий – створив так звані «кольорові кімнати» без вікон. Їхні стіни були вкриті психоделічними інсталяціями і картинами в сюрреалістичному стилі. До підлоги приварювали різноманітні предмети, що не давали можливості ув’язненому полежати і випростатися, а подоба ліжка була спроектована таким чином, що заснути не вдавалося: тіло постійно скочувалося. Ці камери отримали назву «LaCheka» – і найчастіше в катівнях опинялися франкісти, що воювали з республіканцями. Це смішне, на перший погляд, покарання насправді змушувало божеволіти ув’язнених, котрі без сну мали днями розглядати абстрактний живопис дуже яскравих кольорів. Скільки людей втратили таким чином розум, достеменно не відомо, але той факт, що, захопивши владу в країні, однодумці Франко мало не в першу чергу засудили на смерть саме художника Лауренсіка, а не політичних чи військових діячів, свідчить багато про що.

ЭКСПЕРИМЕНТ МАРИИ ПРОНИНОЙ from Mitec on Vimeo.

Берджес усе написав

Напевно, всі, хто читав знаменитий роман Ентоні Берджеса «Механічний апельсин», ніколи не забудуть сцени «перевиховання» головного героя Алекса. Одним із методів впливу на нього був примусовий перегляд спеціальних фільмів і відеофрагментів. Здається, книга мала величезний вплив на британського художника Люка Тернера й американського актора Шайа Лабафа, які вигадали і здійснили перформанс «All My Movies». У середині листопада 2015 року Шайа Лабаф провів три дні в кінотеатрі Angelika Film Center, що в Нью-Йорку, безперервно переглядаючи фільми із власною участю. Під час цього марафону до зірки безкоштовно мали змогу приєднатися всі охочі, а по Інтернету вели пряму трансляцію, що фіксувала емоції актора під час перегляду. Що пережив Шайа і чи було йому приємно споглядати себе в такій кількості на екрані, досі невідомо, адже після кіноперегляду він зберігає мовчання і всіляко уникає преси.

Тіло – це полотно

Відома сербська художниця Марина Абрамович вважається хрещеною матір’ю всіляких перформансів. За більш ніж 50 років своєї творчої діяльності вона багаторазово шокувала публіку різноманітними акціями, де майже завжди як головний інструмент використовувала власне тіло. Особливо пам’ятним вийшло катування під назвою «Ритм О». 1974 року, оголену, її заперли разом з відвідувачами однієї з галерей Неаполя, розклавши на столі 72 різноманітні предмети від троянд і свічок до батогів і ножів, повісивши оголошення, що тіло художниці перебуває в розпорядженні відвідувачів, і з ним можна робити все. Спочатку глядачі, які нічого не підозрювали, були збентежені, але потім, збагнувши, що галерею не покинути, включилися в гру – ніби жартома, однак з кожною хвилиною жінці ставало все більш боляче. Через кілька годин тіло Марини вкрилося саднами, надрізами, і публіку було вже не зупинити. За її словами, експеримент вдався, і вона легко довела, що варто людині тільки дозволити, вона перетвориться на розлючену тварину.

Marina Abramovic on Rhythm 0 (1974) from Marina Abramovic Institute on Vimeo.

Льодяний атракціон

Китайський дисидент і скульптор Кі Лі 1992 року вирішив кинути виклик льоду і продемонструвати, що внутрішньої художньої енергії вистачить, щоб його розтопити. Для цього він вигадав собі холодне катування – закував власне тіло у брилу. Однак окрім фанатів і помічників китайці у переважній більшості не виявили інтересу до перформансу і вирішили, що Кі Лі потребує психологічної допомоги. Тому практично відразу після занурення в холод акцію перервала карета швидкої допомоги і відвезла художника в лікарню з обмороженням. Він дуже засмутився тому, що йому завадили позмагатися з льодом та ще й виписали адміністративний штраф. Тому ніхто особливо не здивувався, що Лі так і не вийшов з депресії і через півроку наклав на себе руки.

Вуха в’януть, мозок плавиться

Як бачимо, більшість тортур мистецтвом або в ім’я мистецтва так чи інакше пов’язані з художниками й артистами. Вони або мучать інших, або добровільно мордують себе. Утім, те, що відбувалося (інформація засекречена, і ніхто не знає, чи повторюються ці випадки зараз) в американських в’язницях Абу-Грейб і Гуантанамо, тільки побічно має зв’язок із творцями. Популярна музика –один із найпотужніших інструментів, які застосовуються під час допитів, особливо якщо вона англомовна, а реципієнт – араб. Сотні ув’язнених, вийшовши на свободу, зізнавалися, що найстрашнішим для них був вплив музикою – коли протягом 16 годин їх змушували на повній гучності слухати одні й ті самі пісні. Після цього надходила чотиригодинна перерва з абсолютною тишею, а потім все починалося спочатку. Позбавлені сну і знесилені, вони зізнавалися навіть у тому, чого не коїли. Ці випадки, що особливо часто траплялися під час війни в Іраку, стали набутком громадськості внаслідок журналістських розслідувань. Багато відомих музикантів, таких як Емінем, Мерилін Менсон, гурти «Queen», «Metallica» та інші, з подивом виявили власні хіти в надрукованих пресою «трек-листах безумства» і тепер мають намір судитися з ЦРУ. Окрім чисто етичного приводу, є ще й юридичний – порушення авторських прав. Чи вдасться артистам, які мимоволі стали співучасниками злочину, покарати винуватих, невідомо. Часом мистецтво абсолютно різних напрямків, покликане дарувати емоції і переважно позитивні, може справити зовсім протилежний вплив. І оцінити такі шедеври до снаги далеко не кожному!