Мікеланджело Антоніоні – співець пустелі людських душ
«Що непокоїть сучасну людину? Який відгук знаходять в її душі події, що відбуваються у світі? Ось ті питання, які ми повинні ставити перед собою у своїй творчості», – пояснював він.
І Антоніоні зображує духовний стан людини за умов розпаду сімейних стосунків («Ніч»), панування грошей («Затемнення»), тиску державної системи («Забріскі Пойнт») і прогресу («Червона пустеля»). Загалом за всього декларованого західною культурою індивідуалізму характерне тут відчуття безпорадності окремо взятої особи, навіть її непотрібності. Вона може просто зникнути, як Анна у «Пригоді», покінчити з собою, як Альдо у «Крику», найчастіше ж поневолена рутиною (хай і такою підкреслено богемною, як у «Збільшенні»). Не дивно, що виникає відчуття хибності, ілюзорності життя, бажання змінити його, почати з нового аркуша, як це зробив, хай і невдало, герой стрічки «Професія: репортер».
Фото fondazioneprada.org
Сам режисер частково пояснив проблему своїх героїв невідповідністю сучасників технічному поступу: змінюється не лише матеріальний світ, але й сама людина, зміна ж моральних, духовних цінностей відбувається надто повільно. Виникає розрив, проблема адаптації до мінливого світу. Це і є проблемою Джуліани з «Червоної пустелі», як і багатьох наших сучасників (недарма все частіше звучать нарікання на шалений ритм життя, що поневолює, пригноблює людину!).
Так чи інакше у своєму світі герої Антоніоні почуваються некомфортно і нерідко намагаються з нього втекти. Кудись – у такий собі антицивілізаційний пустельний рай («Забріскі Пойнт»), особисті стосунки («Затемнення») чи навіть смерть («Крик»). Але втеча ця безперспективна.
Фото flashbak.com
Героя (чи антигероя?) своєї «Червоної пустелі» режисер пояснював так: «Він (Коррадо) тікає і намагається таким чином вирішити головну проблему свого життя. Але ця проблема не зовні, а всередині нього». Отож, як зауважує сам персонаж: «Кожен з нас крутиться, вертиться, а потім опиняється таким, яким був раніше».От звичайний робітник у фільмі не бажає нікуди їхати: йому затишно на своєму місці, якого у Коррадо просто немає. Втратила його і Джуліана. «У душі кожний італієць прагне, можливо, не стільки втечі, скільки пригоди. Ми зовсім не вміємо організувати своє дозвілля, дати вихід енергії, що зрештою знаходить розрядку в сексі чи злочині», – писав майстер. У випадку «Червоної пустелі» можна побачити і дещо інше. Проблема героїв у тому, що світ не просто «впіймав», а обігнав їх, лишивши у своєрідному вакуумі. Виходу з нього шукають по-різному: Коррадо – у переїздах, Джуліана – у потягу до самогубства, також своєрідної втечі. Недарма наскрізним образом стрічки є корабель. Героїня у фіналі стрічки так і не наважилась зійти на нього. Можливо, і на краще. Втеча, різка зміна долі навряд чи принесли б щастя героїні, загалом відірваної від реальності...
Фото bfi.org.uk
А як щодо спроб змінити цей світ? У світі Антоніоні, схоже, і вони приречені на невдачу. Характерним тут є образ «лівих» студентів у «Забріскі Пойнт».Суспільна система в цьому фільмі нагадує прес, під яким безсило борсаються бунтівники (чи не тому головний герой викрадає літака, щоб злетіти?). Сцени з ними змальовують фактично образ поліційної держави. «Справжнім революціонером стаєш тоді, коли тобі проламують голову, висаджують ногою двері, коли тобі не дають жити, ходити до школи, працювати», – каже темношкірий студент. «Наша країна скочується до фашизму, зараз свині-поліцейські вже тут, в університеті. Що буде далі – вони сидітимуть поряд з нами в аудиторії? Прийдуть у наш дім? Переслідуватимуть нас на вулиці?» – обурюються активісти. Не дивно, що молодь тягне до боротьби: вона лише входить до великого життя і не звикла до його атмосфери, відчуває задуху суспільної системи. Разом із тим важко визначити конкретну програму цих досить неоднозначних (попри всю симпатію режисера) персонажів. Що, як вони бунтують просто для того, щоб бунтувати? Утім, у них є те, чого бракує багатьом іншим героям Антоніоні (і, зрештою, не лише їм): спільна справа, «ідеологічна спорідненість», на думку автора, «стає засобом комунікабельності, досягнення взаєморозуміння». Чи було це виходом із суспільної кризи в очах режисера? Схоже, що ні. Антоніоні не вважав себе пророком. Він лише досліджував, намагався показати і за можливості пояснити проблеми людей ХХ століття.На жаль, актуальні вони і сьогодні, тож Мікеланджело Антоніоні ще довго не втрачатиме свого глядача…
Головне фото rivegauche-filmecritica.com
