Дудук: Музика, що пробуджує кохання

Духові музичні інструменти Сходу подібні один до одного. Грузинський дудукі, азербайджанський ясті баламан, турецький мей, вірменська флейта дудук… Один із майстрів перкусії, котрий часто задавав ритм для соло флейти, називав дудук найбільш задушевним інструментом і розповідав, що його музика здатна викликати у слухачів магічне почуття кохання.Фото nurwind.com

За легендою, один музикант, що жив біля тихого затону, мандрував сусідніми селами і грав на дудуку. В одному поселенні жила красуня, котра прославилася в околицях тим, що ніхто не міг справити на неї враження. Однак, почувши дудук, дівчина була настільки зачарована, що покохала музиканта…

Мало передати ніжність ліричних мелодій – дудук ще треба правильно змайструвати. Так, Дживан Гаспарян, всесвітньовідомий вірменський музикант, котрий популяризував дудук, розповідав, що найкрасивіше звучання дає інструмент, зроблений із дикого абрикоса. Пильна увага до матеріалу теж передає любов, з якою майстри своєї справи вкладали душу у виготовлення музичних інструментів. Їх марно намагалися наслідувати, роблячи дудук із сливового і горіхового дерев. Підробки годилися лиш для того, щоб відтворити мелодію по нотах, але не передавали мелодійності «абрикосового» інструмента. Так, шляхом проб і помилок майстри і музиканти зрозуміли, що з будь-якого іншого дерева, крім абрикоса, видобуваються грубі, гугняві звуки. А також усвідомили, що дудук слід робити з широкою тростиною, щоб звук був прекрасним – трохи сумним.Фото musicofarmenia.com

Історики сперечаються, скільки років музиці дудука. Дехто називає цифру 1500, інші, переконані, що саме дудук зображено в літописах держави Урарту, відраховують 3000 років. Та й сам дудук в тих чи інших варіаціях мандрував по всьому світу, кочуючи від Болгарії, Сербії і Хорватії, де його знали під назвою кавал, до Китаю (інструмент гуань), Кореї (музика пірі) і Японії (композиції хірікірі).

Читайте також: Фаду: ніжність і глибина португальських романсів

У Вірменії вірять, що дудук слід передавати з покоління у покоління, щоб пам'ять предків не стиралася. Дотик до цього музичного інструменту нагадує ритуал звернення до духів родичів, котрих музикант ніколи не зустрічав. Таємничість звучання, секрети майстерності, що підтримують ореол містерії – все це послужило причиною тому, що 2005 року ЮНЕСКО визнала вірменський дудук шедевром Всесвітнього нематеріального культурного спадку.Фото kartour.am

Традиційно музику на ньому виконували соло, однак із приходом Радянської влади у Вірменії з’явилася манера акомпанувати на барабані дхол, відтворюючи народні ритми. Утім, сучасні науковці, такі як Енді Нерсессіан, твердять, що музика дудука не мала нічого спільного із сільською місцевістю. Хоч і нагадувала фолк-мотиви. Більше того, ранні записи, котрі дійшли до наших днів, нагадували мелодії турецької флейти мей. І це не дивно: східну Туреччину населяло безліч вихідців із Вірменії.

Дживан Гаспарян так описував ранні епізоди з історії інструмента: «Спочатку дудук нічим не відрізнявся від сопілки під назвою гхамиш. Я маю на увазі не той музичний інструмент, котрий ми знаємо сьогодні, а більш довгу сопілку, що стала основою для дудука. З роками сопілка ставала все тоншою, і довелося приєднати додаткову частину – мас». Музикант розповідав, що часто в дитинстві ходив у кіно, щоб подивитися музичні фільми. І хоча сюжети давно забуті, Дживан Гаспарян ясно пам’ятає, які мелодії були зіграні на флейті дудук. Тоді в єреванських кінотеатрах транслювали фільм Амбарцума Бек-Назарова «Пепо», де одна з музичних партій якраз була призначена для виконання на флейті дудук.

У період, описаний відомим виконавцем, серед широкої аудиторії різко виріс інтерес до цієї незвичайної музики. Це було пов’язано з виступами музиканта Маргара Маргаряна, котрий вирішив зробити інструмент найбільш зручним для настроювання на потрібну тональність і надав вхідній частині конічну форму. У той же час флейту, котра у Вірменії носила назву «циранапох» (у перекладі – «абрикосова дудка»), вирішили охрестити словом дудук, щоб російськомовна публіка краще запам’ятовувала назву. Професіоналізм виступів допоміг усунути уявлення про дудук як про інструмент, на котрому грали пастухи, щоб скоротати вільний час.

Для того, щоб виконувати музику на флейті дудук, рекомендують використовувати грудно-черевне дихання, щоб потрібний звук досягався із завидною легкістю. З-поміж інших порад експертів музикантам-початківцям – слід тримати дудук під кутом п’ятдесят градусів, прослідкувати, щоб тростина була трохи розкрита, набирати дихання лише по закінченню музичної фрази.Фото vamelo.com

Серед музичних заміток можна знайти спогад про те, як один із сучасників Маргара Маргаряна – Левон Мадоян – грав композиції у двох частинах. Він запрошував на сцену другого музиканта, котрому довіряв відповідальне завдання – забезпечувати тонічний фон в той час, коли виконується мелодія. Люди, поінформовані в теорії музики, знали, що провідну партію виконує флейта дудук, а акомпанемент виконується на її різновиді під назвою «дам». Повертаючись до вражень від музики, виявляємо, що перша мелодія нагадувала сумну протяжну пісню, і досягалось це атмосферне звучання стараннями музиканта, що видобував із інструмента «дам» звуки, подібні до баса волинки. Потім ця сумна музика переходила в інший стан, наближаючись до ритму повільного танцю. Вочевидь, тоді з’явилася традиція, нині властива виконавцям вірменської народної музики – грати епізоди, що повторюються, тихо, піанісимо, створюючи контраст із провідною лінією мелодії..

Головне фото nurwind.соm