Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"
Переді мною сидів останній самурай клану Набесіма. Маленький, сивий, у картатій сорочці, ковбойській краватці і трохи завеликих джинсах. Його очі всміхалися з-під масивної оправи окулярів, а руку самурая тримала його миловидна дружина. Кенші Набесіма приїхав до Токіо з Америки. Розповів, що у Штатах живе вже багато років. Там відкрив спортивну школу, де викладає ази акупунктури, здорового харчування та основи володіння мечем. На батьківщину повернувся, щоб відродити в японцях дух самураїв.
Фото з архіву Олени Расенко
А заразом навчити їх правильно їсти і лікуватися. Наприклад, при грипі, свинці, лихоманці вживати імбир. А хворіючи на кір, віспу, екзему, пити сік алое. Розповідаючи про шкоду хімії для організму, він примудрився кілька разів впасти зі стільця. Однак не через слабкість самурайського духу, просто стілець, на який посадили його, був явно не стійкий.
Щоби повністю розкрити тему духу нації, Такагі-сан запросив нас із другом пропустити по чарочці саке в заклад, де досі збираються камікадзе. Місце, в яке він нас привів, було в центрі району Сіндзюку. Сюди традиційно приходять іноземці, і тут-таки височіє найбільша кількість токійських хмарочосів. Сама ізакая (це щось на кшталт наших наливайок) мала традиційний старовинний вигляд. Напевно, такими ж були саке-бари в 30-40-х роках минулого століття. Тісне приміщення, прості дерев'яні лавки, стільниці з майже не оброблених дощок, відполірованих самими ліктями відвідувачів, скрипуча підлога. Стіни були обвішані старими чорно-білими фотографіями людей у військовій формі, горіло два невеликих світильники, тихо грав марш.
Фото thoughtco.com
У барі випивало декілька літніх чоловіків. Вони докірливо поглянули на нас, гайдзинів (тобто іноземців), і стали перемовлятися. Господиня шинку, крихітна жінка, запитала Такагі-сана, що ми тут робимо і чи ми не американці. Щоб заспокоїти її, він дав подивитися наші документи. Потім замовив для нас кілька порцій саке і сьодзю. Абсолютно теплих і від цього неможливих. Трохи відтанувши, власниця розповіла, що в її барі не вельми раді гайдзинам через те, що ті хибно тлумачать японське слово «камікадзе». На її переконання, вони були патріотами і захищали Японію від агресора ще сім століть тому.
А сьогодні світова преса стала називати так звичайнісіньких терористів. Ще жінка розповіла, що колись ця ізакая належала її матері. У сорокових саме вона проводжала пілотів-смертників, наливала їм на коня саке. Ті заходили в бар пропустити чарочку-другу, знаючи, що можуть уже більше ніколи не повернутись на землю. Їхні світлини зараз висять біля столиків. Ті ж, кому не довелося здійснити свій останній політ, часто приходять сюди випити, згадати товаришів і побурчати на нинішнє покоління японців. Постійних відвідувачів з кожним роком стає дедалі менше. Вони просто вмирають, зітхнула господиня. Тож, напевне, за деякий час вона-таки продасть бар, складе в коробку старі знімки і поїде доживати свій вік деінде на берег. Поки ми розмовляли з японкою, в бар зайшов маленький дідок, підтягнутий та акуратно підстрижений. Він невдоволено подивився на нас із Сашком і підсів до двох чоловіків, які весь час пильно за нами спостерігали. Господиня бару нахилилася до Такагі- сана і сказала, що нам уже час. З бару ми вийшли близько восьмої вечора. Я не образилась, що нас практично виставили за двері і що нам так і не довелось поговорити з камікадзе. Зрештою, це їхня країна і їм вирішувати, спілкуватися з гайдзинами чи ні. На вулиці сигналили авто, переливалися неонові вітрини, на розі підморгував автомат, який продає жіночі труси і губні помади, назустріч ішли двоє довготелесих японців у костюмах графа Дракули. І мені захотілось озирнутися й подивитись, чи не привиділася мені ізакая з її господинею та відвідувачами. Але я не стала цього робити.
Фото fun-japan.jp
Такагі-сан був невблаганний. Цього вечора він-таки вирішив напитися та обов'язково споїти нас. Значно повеселівши, але ще не втративши здатність пересуватися самостійно, японець потягнув нас підвищувати градус. Його улюблений заклад був неподалік. У напівпідвальному досить великому приміщенні вже гуляло декілька компаній. Чоловіки в ділових костюмах і краватках голосно щось обговорювали і сміялися, закидаючи голови назад. За шинквасом стояла маленька, худорлява жінка років шістдесяти. Вона заусміхалася, помітивши Такагі-сана, і дістала з полиці почату літрову пляшку віскі з яскраво-жовтою наклейкою.
Читайте також: Цикл статей "Відчайдушний футуризм"
Придивившись, я помітила безліч таких самих надпитих пляшок зі стікерами. Такагі-сан пояснив, що японці не можуть так багато пити, як європейці чи росіяни. Виносити алкоголь із собою не прийнято, а отже, єдиний варіант – залишити замовлення в барі й допити пляшку наступного разу. Щоб не переплутати, де чиє віскі, його підписують. Коли ж я запитала, чи можна прийти сюди, назватися чужим ім'ям і випити не свій алкоголь, на мене подивились не надто приязно, включаючи і Такагі-сана. Він пояснив, що так чинити для японця негоже і це суперечить духу самурая. Тут до розмови підключилися й галасливі японці, вже прикінчивши одну пляшку. Виявилося, хлопці зайшли в бар після роботи. І так вчиняють вони регулярно – напиваються колективом. Багатьох удома чекають дружини й діти, однак відірватися від загальної пиятики було б саботажем, а такого в японських компаніях не вітають. Такагі-сан підтакував нашим новим знайомим і вже був зовсім розслаблений, коли зателефонувала його дружина. Самурай запевнив її, що з ним усе добре і невдовзі він буде вдома. Годинник пробив дванадцяту ночі. Наші нові знайомі затягнули «калинку-малинку», яку можна було вгадати за мелодією, потім хтось спробував зобразити Лучано Паваротті і навіть запросити мене на танець. Я відмовилась, але довелося з усіма сфотографуватись.
Фото з архіву Олени Расенко
Неподалік від входу в метро на лавочці лежав японець середніх літ. Він був пристойно вдягнений, у гарних черевиках. Чоловік спав, поклавши під голову кейс. На відстані кількох метрів від чолов’яги тхнуло віскі. Такагі-сан підійшов до п'яного японця, поправив йому плаща і зауважив, що ніч прохолодна і ця людина до ранку може застудитися. На моє запитання, чи доживе той узагалі до ранку в багатомільйонному місті, наш друг усміхнувся і запевнив, що не тільки доживе, а й прокинеться поруч зі сніданком. Цілком імовірно, що жалісливі громадяни куплять для цього бідаки кави з тістечком чи канапку із сиром. Адже співчувати п'яним це ж природно, а скривдити таку людину все одно, що дитину. А це знов-таки суперечить духові самураїв.
Ми посадили нашого Такагі-сана в метро, будучи повністю за нього спокійними. Нехай навіть засне у когось на плечі. Адже він був п'яний, а отже, в безпеці.
Далі буде...
Головне фото menshaircuts.com
