Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 2 “Рибний день”
Такагі-сан розбудив мене і мого оператора Сашка близько третьої ранку. Баночка холодного, рисове тістечко, і ось ми, сонні, сіли до японця в автівку та вирушили у напрямку до Тихого океану. Було прохолодно, хмарилось, дорога попереду вела на гуртовий ринок Цукідзі. Це унікальне місце, де щодня удосвіта стартує всесвітньо відомий аукціон тунця. Його продають свіжим і замороженим, порціями і цілим. Продану тут рибу розвозять по найкращих ресторанах Японії, компаніям, котрі виробляють продукти харчування, і великим роздрібним мережам
Однак славиться Цукідзі не тільки цим, щодня тут реалізують понад дві тонни різноманітних морепродуктів, які тільки здатна добути людина в світовому океані. Добовий товарообіг Цукідзі майже три мільярди єн (близько 36 мільйонів доларів). На ринку трудиться десь із шістдесят тисяч люду. Товар увесь свіжий і порівняно недорогий. Щоправда, сам вхід на Цукідзі недешевий. Такагі-сан заплатив за нас із Сашком і, хоча він скромно прикривав гроші рукою, я помітила, що обійшлася наша екскурсія для гостинного японця чи то в п'ятдесят, чи то в шістдесят тисяч єн (приблизно 6000 гривень). Так почався наш рибний день. І не тільки...
Фото commons.wikimedia.org
Лабіринт із прилавків. Усі гарячково метушаться. Продавці, покупці, носильники щомиті снують перед очима, рухаючись в якомусь своєму, схожому на техно-танець ритмі. Лавірувати між ними украй важко. Раз по раз ми із Сашком губили одне одного в натовпі та озиралися навсібіч, щоб не потрапити під колеса вантажівок або візків. Підійшли до переповненого ангару, де фасували рибу і молюсків.
Читайте також: Цикл статей "Відчайдушний футуризм"
Очі розбігалися від побаченого: дивовижні змії, які ще крутилися під целофаном, кільця восьминогів, ракоподібні, покриті колотим льодом, каракатиці, черепашки і гребінці.
Фото liveinternet.ru
Щось голосно вигукуючи, продавці різали, чистили, патрали, зважували, пакували, сміялися і пропонували скуштувати. «Та тут же половина товару живого!» – вигукнула я, помітивши, як схожій на осетра рибині, котра ще тріпалася, відрубали голову. «Так», – гордовито підморгнув мені Такагі-сан. «Зате тут усе свіже і без глистів», – додав японець. Я міцно вчепилася в Сашкову куртку. Він підштовхнув мене. Ми поспішали, бо вже спізнювалися до початку торгів тунця.
Фото pinterest.com.au
Торговців була сила-силенна. Усе нагадувало біржу зі своїми маклерами, брокерами та спекулянтами. Вони метушливо ходили між тушами і вигукували свої ціни. Хтось підходив до рибини і починав співати. Дедалі голосніше й голосніше. Поруч з низьких нот підхоплював інший продавець і намагався перекричати першого, пропонуючи свій товар. Покупці товпилися, горлали й собі, торгуючись. Дзвенів дзвіночок і лунав несамовитий переможний крик «Продано!» І все починалося знову. Кожна громадина тунця коштувала не менше десяти-п'ятнадцяти тисяч доларів. Це залежало від розміру і віку морського мешканця.
Рибу розмітали як гарячі пиріжки. Збуджена видовищем і людським гомоном довкола, я захотіла сфотографувати загальний план, але весь ангар, де відбувався аукціон, у кадр не поміщався. Я вилізла на порожні піддони, що стояли тут-таки. Один з них зрадницьки похитнувся, і я звалилася на щойно купленого кимось жовтоперого тунця.
Фото businessinsider.com
Уже за чверть години все було розпродано. Задоволені покупці розтягували придбане, роз'їжджалися візки, замовкли торгаші. Сходило сонце. Захотілося їсти. Такагі-сан запропонував відвідати рибний ресторанчик і поснідати чимось, виловленим минулої ночі. Суші, сашимі, темпура. Запечені в тісті та сирі, загорнуті в норі дари моря однаково танули в роті. Сашко підсунув до мене мариновані овочі, оцет і порадив щедро поливати делікатеси – ану ж як Такагі-сан помилився щодо глистів. Ще на підносі поруч з оцтом була якась гарненька зелена трояндочка, я нескромно зачерпнула її шматочком сашимі. Так я вперше скуштувала васабі. Тієї миті я ненавиділа Сашка і Такагі-сана. Перший відверто сміявся, бачачи, як з очей мені ллються сльози, а другий стримано й лукаво посміхався, топлячи в соєвому соусі шматочок імбиру. «Гади», – процідила я, похапцем ковтаючи повітря, як той недорізаний вугор на ринку. Мені стало шкода себе і так сумно, а потім... Такагі-сан поспіхом купив мені дві порції міцної заварної кави і солодких рисових кульок моті, тож, можна сказати, мій рибний день завершився таки непогано.
Головне фото cntraveler.com
