Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 1
До Японії льоту всього пара маленьких пляшечок віскі на двох і чотири рази поїсти. Пролітати над тайгою чудесно. Екраном біжить синя точка, націлюючись на Схід, а ти згадуєш уроки географії та уявляєш, яка краса зараз під ногами проноситься.
Аеропорт Наріта постав містом з майбутнього. Усе блимало і розмовляло, сигналило і переміщалось у просторі, повз проскакували електромобілі, спалахували величезні табло, усміхалися дівчата, походжаючи на височезних підборах.
Натовп виніс мене на доріжку, та хитнулася і повезла в іншу реальність.Фото friendlyplanet.com
Наш автобус піднявся на четвертий рівень естакади, де снували потяги, петляючи між дахів хмарочосів.
Там же мелькотіли зелені острівці з бонсай та акуратними кам'яними доріжками. Біля річки завмер інопланетний корабель, а десь внизу під ногами вирувало життя, пропахле смаженою куркою і рибою. Диснейленд, Аракава, Суміда... Я просто не могла не замилуватися цією дорогою. З її поворотами, нахилами, спусками і підйомами, або, як кажуть у Формулі-1, профілюванням. Я навіть забула про фотоапарат, який увесь цей час висів у мене на шиї. З'їхавши з експресвею, ми опинилися біля Імператорського палацу з його південно-західного боку, пронеслися найбільшою торговельною вулицею Токіо Гінзою і виїхали до центру мегаполіса. Навколо замерехтіли вивіски всесвітньо відомих японських компаній. Попереду виник сміттєвоз, і ... ми потрапили в пробку.
Висадили нас на невеликій площі й попросили до готелю пройтися пішки... Він виявився метрах у тридцяти. Вельми компактний, з підвалом та об'ємною ліпниною на фасаді будівлі.Фото worldtravelguide.net
Увійшовши до свого синглу, я завмерла. Кімната не більше шести квадратних метрів, полуторне ліжко, вузький стіл з маленьким телевізором, такий же мініхолодильник, електрочайник і невеликий запас меленої кави. А зайшовши в санвузол, я була вражена, як економно можна використовувати кожен сантиметр!
Душ після тривалого перельоту – це все, про що я мріяла! Побоюючись забризкати все довкола, я присіла і зрозуміла, що ширина ванни якраз рівна обсягу моїх стегон. Я лила на голову воду і думала ... про Лідію, жінку, яка везла нашу групу до Японії. Її ж бо сідниці рази в три-чотири ширші від моїх. Мені хотілося збагнути, як митиметься вона? Частково чи боком? Так і не знайшовши відповіді на своє питання, освіжившись, я надягла просторе блакитне кімоно, яке видавали всім постояльцям готелю, і визирнула у вікно. Тут на мене чекав ще один конфуз. На відстані витягнутої руки від мене було вікно сусіднього дому. Стало зрозуміло, чому по дорозі я помітила стільки матових шибок у будинках.Фото istockphoto.com
Закипів чайник, і я увімкнула телевізор. З екрана на мене дивилися три молоді майже голі японки. Вони сиділи на підлозі досить просторої кімнати і щось жували. Мовчки і зосереджено. Між ними протискувався оператор, знімаючи дівчат у різних ракурсах, ще одна камера давала загальний план. Час од часу показували тарілку з вишнями. Мені стало цікаво, що ж буде далі. Одна з дівчат трохи нагнулася вперед і плюнула кісточкою від вишні. Треба визнати, плювок був влучним. Красуня поцілила з п'яти-шести метрів у порожню тарілку на протилежному боці кімнати. Телевізійники дали оплески. Мої роздуми про м'язисті язики японок перервав стукіт у двері. Це був наш гід. Навіщо він прийшов, та ще й без запрошення прослизнув до моєї кімнати, я втямила не одразу. Щось запитав про кондиціонер, будильник, плани групи на вечір. Потім зняв туфлі і сів на мою постіль. Стягнув шкарпетки, акуратно скрутив їх і сунув під ліжко. Розстебнув комір сорочки, поправив пасок на штанях, усміхнувся. Я стояла перед ним у кімоно на голе тіло і гарячково думала, чим його тріснути, але так, щоб не вбити. У двері постукали. Я мигцем кинулася на звук. Відчинила, навіть не питаючи, хто там. На порозі стояла перекладачка Варя. Дівчина прийшла перевірити, чи комфортно влаштувалася наша група в готелі. Серж, так назвав себе молодий японець, невдоволено пирхнув, узув туфлі на босі ноги, засунув шкарпетки в портфель і вийшов з номера. Як я потім дізналася, він по черзі навідався майже до всіх дівчат нашої групи, але ... ніхто не хотів кохати гостинного Сержа.Фото live.traveldk.com
Увечері, прихопивши із собою паспорт і мапу Токіо, я вирішила прогулятися. Навпроти готелю лунав захоплений вереск. Крутилося величезне чортове колесо, котилися кабінки по «російських гірках», як тут їх називають. Пасажирів атракціону ну хіба тільки не скручували в баранячий ріг, пропускаючи через усі кола розважального «пекла». Квиток на таке задоволення коштував десять доларів. І хоча це було недешево, вирішила – треба! Я не верещала. Однак поспіхом згадувала, чи прописано в медичній страховці пункт про доправлення тіла на батьківщину. І якщо ні, то у скільки моїй родині обійдеться перевезення трупа в Україну. Я вже не розрізняла, де земля, а де небо, навіть якось розслабилася і подумала, що це не найгірший варіант померти, так би мовити, у розпал веселощів. Коли я ступила на тверду землю, помітила попереду себе дівчат, які ледь шкандибали. В однієї з них були мокрі до колін штани. Із розумінням усміхнувшись, я побрела до яскравих автоматів на розі вулиці. Страшенно хотілося випити. Бодай холодної кави.
Далі буде...
Головне фото the-earlybird.co