Країна, що вміє подобатися: Вірменія. Частина 2
Що подивитися?
До свого національного надбання – хачкарів – вірмени ставляться трепетно і з повагою. Це оброблені та облагороджені камені-хрести з унікальним візерунком. ЮНЕСКО включило їх до Фонду світової спадщини, бо подібні не трапляються в жодній іншій культурі.
Фото pinterest.com
Колись вірмени висікали хачкари з будь-якого приводу: в день весілля, народження або смерті, на честь вдалого військового походу. Кожен їхній завиток і лінія, як код для нащадків, розповідь про минуле.
Камені й донині не втратили своєї актуальності для вірмен. Люди роками економлять, щоб після смерті родичі могли встановити над їхніми могилами такий самобутній пам'ятник. Прогулюючись старим кладовищем серед древніх хачкарів, я зустріла дідуся, який прийшов посидіти біля могил своїх пращурів. Розповів, що й сам відкладає на подібний камінь, хоч і коштуватиме такий близько тисячі доларів. Це дорого для пенсіонера, однак зібрати гроші на монумент вважає справою обов'язковою.
Що скуштувати?
У єреванських супермаркетах можна знайти практично все те ж саме, що і в Україні. Повно наших шоколадних цукерок і горілки. Тому повз ці полиці я пробігала не зупиняючись. А ось біля коньячних стелажів можна стояти годинами. Щоб не робити реклами – багато, різноманітно, на будь-який гаманець і смак.
Чудові лаваші, шашлики, форель і кебаби з м'яса раків подають у маленьких придорожніх кафе. Хочеться з'їсти все і навіть зі скатертиною. Страви щедро присмачені приправами, соусами і прикрашені зеленню. А лимонад!
Коли мені захотілося випити пляшечку, а під руками не було відкривачки, я півгодини провозилася з металевою кришечкою, потихеньку відгинаючи її від горлечка то ніжкою від стільця, то батареєю, то, хай вибачать мене працівники готелю, краєм лакованого ліжка. Але з якою насолодою я припала врешті до напою...
Фото timesofisrael.com
Одного разу ми заїхали пообідати в село, яке трапилося по дорозі. Колишній фотограф покинув роботу і разом з родиною організував домашній бізнес. На досить просторому подвір'ї він накриває столи для іноземних делегацій. Тут-таки печуть хліб і настоюють абрикосову горілку. Від минулого життя у господаря залишилася тільки жилетка з численними кишеньками для провідців, ламп, тримачів, лінз. Чолов’яга довго журився, що фотографія нині не в пошані у Вірменії і розповідав про тонкощі свого нинішнього заняття. Найкращими їдцями, приміром, він назвав німців. Вони намагаються скуштувати всього і не скупляться на чайові. А ось італійці надто галасливі за столом. Їхня компанія з п'ятнадцяти осіб легко заглушить сотню японців. Ті ж їдять дуже тихо, хіба що чвакають, поділився спостереженнями господар.
Читайте також:
Де відшукати просвітлення?
Біля скельного монастиря Ґегард нас зустрів молодий священик. Точніше ми відірвали його від роботи. А возився він з вуликами. Поскаржився, що вночі прийшов ведмідь, розкрив їх і поласував жаданою смакотою. Заходить на солодке звір не вперше. Ченці вже й виставляти окрему миску для клишоногого стали з торішнім медом, але свіже все-таки смачніше.
До слова, монахи тут не рідкість. Легенда свідчить, що перші з них з'явилися в цих місцях ще в IV столітті. Вони прийшли з Григорієм Просвітителем і залишилися біля чудодійного джерела, яке, за переказами, зцілює тіло і душу. Тому не дивно, що в Ґегарді завжди так багато паломників. Усі хочуть випити життєдайної води і подивитися на спис, яким поранили Христа.
Крім зцілення душі (а це, звісно, справа суто особиста), Вірменія може запропонувати і те, що шукають люди науки. Дивовижне сусідство давньої абетки і сучасних технологій. Величезне книгосховище, найбільше у світі – гордість Вірменії. Офіційна інформація свідчить, що фонди Матенадарану містять понад 17 тисяч рукописів і 100 тисяч старовинних документів.
Фото pinterest.com
Поряд з вірменськими в музеї зберігаються манускрипти російською, на івриті, латиною, арабською, сірійською, грецькою, японською, перською та іншими мовами. У фондах чимало особистих архівів відомих людей із заповітами, дарчими, свідоцтвами про народження та шлюби. Раритети коштують величезних грошей. Але продавати їх не збираються. Кажуть, так спокійніше буде спадкоємцям фоліантів.
У залі нагорі я зустріла бабусю з дівчинкою. Вони роздивлялися електронну версію стародавньої Біблії. Онучка по складах читала чудернацькі, дуже гарні завитки. Я поцікавилася, звідки вона знає старовірменську. Виявилося – росте в сім'ї філологів, а сама школярка гордо поглянула на мене і мовила: «Я ж вірменка!»
***
Перед вильотом, сидячи в салоні лайнера, я ловила кожну можливість ще раз подивитися на Арарат, помилуватися, як над ним сходить сонце, адже біля підніжжя гори розкинулася одна з найчарівніших країн. Вірите чи ні, та мені здавалося, що вона, прощаючись, усміхалася нашому літакові, який набирав висоту.
Головне фото tury.club
