regia di Federico Fellini
Наприкінці 80-х років ХХ століття знаменитий італійський режисер Федеріко Фелліні катав по Риму свого друга і колегу Сергія Бондарчука. Їм обом було вже під 70, і кращі роботи залишилися в минулому. Зупинившись біля одного з кінотеатрів, італієць побачив величезний натовп, який чекав на черговий голлівудський блокбастер. У той момент він прошепотів, що його глядач помер...
Зараз важко сказати, чи вважався б Фелліні генієм за життя, якби він працював у наш час. Все-таки світ змінюється, а разом з ним і глядач. Якщо ще 20-30 років тому в кіно ходили здебільшого освічені люди, які шукали там духовної цінності, то зараз (і це доведено статистикою) «бокс-офіси» фільмам роблять підлітки, а їм цікавіше цілувати однокласниць під хрускіт попкорну і спалахи спецефектів.
Проте справжнє мистецтво якраз і цінне тим, що своїх шанувальників воно знайде в будь-яку епоху. І нехай сьогодні Федеріко Фелліні не такий популярний, як Квентін Тарантіно чи Крістофер Нолан, а його роботи можна подивитися або в інтернеті в розділі зі страшною назвою «Арт-хаус», або на рідкісній ретроспективі, багато режисерів говорили і продовжують говорити, що без впливу Маестро не було б і їхніх робіт.
Еміра Кустуріцу
кінознавці і глядачі навіть нарекли «балканським Фелліні». У його фільмах можна
помітити не стільки наслідування, скільки схожість режисури двох майстрів.
Югослав теж любить масштабні сцени – хороводи із внутрішньокадровим монтажем.
Смерть, похорони, війна – усі ці теми Кустуріца трагікомічно обігрує із
середземноморською неквапливістю, властивою й картинам італійця. До речі, сам
Емір не приховує свого захвату від робіт Фелліні. Його улюблений фільм –
«Амаркорд» 1973 року.
Ще один
самородок, тільки з США, Девід Лінч називає колегу із сонячної Італії своїм
учителем. Мабуть, невипадково вони навіть народилися в один день – 20 січня. На
перший погляд може здатися, ніби у автора «Твін Пікса» і «Дюни» немає нічого
спільного з Фелліні, та це не так. Гротеск, з яким американець впивається в
будь-яку тему, хай то містика чи детектив, явно звідти, з італійського
неореалізму 60-х. А один з улюблених прийомів Лінча – додавання снів і
сюрреалістичних елементів – чим не «уроки режисури від Федеріко»? За словами
Девіда, він буквально «задивився до дірок» «Дорогу» Фелліні 1954 року.
Не можна обійти
стороною і автора гангстерських стрічок Мартіна Скорсезе, який також черпав
натхнення в роботах свого співвітчизника. Перший серйозний успіх режисера –
фільм «Злі вулиці» – мало не вільне трактування його улюблених «Матусиних
синків» 1953 року. І нехай Федеріко не так часто звертався до кримінальної
тематики, майже у всіх бандитів і поліцейських з картин Скорсезе є феллінівські
емоційність, незграбні рефлексії і повага до сім’ї, незважаючи ні на що.
Однак не тільки західні кінематографісти цінують творчість італійця. Тарковський, Параджанов, Данелія також захоплювалися роботами Фелліні і навіть дружили з ним. А Микита Міхалков вважає фільм «Вісім з половиною» геніально втіленим образом Художника під час кризи. «Цар всія російської кінематографії» радить дивитися цю картину всім молодим кіношникам.
Українських
авторів Маестро теж зачепив. За словами головного контркультурного режисера
Олександра Шапіро, Фелліні – це людина-лабораторія, усе життя якої було
підпорядковане тільки кіно, і він ним не просто жив, а й намагався вирішити
будь-які проблеми. У цьому італійця можна порівняти з Набоковим. Найбільше
Шапіро подобається «Місто жінок» 1980 року. Інший наш кінематографіст, творець
«міцних» бойовиків Богдан Дроб’язко, дуже любить «Казанову Федеріко Фелліні»
1976 року.
Напевно, Фелліні як автор не може подобатися всім. Але й заперечувати його вплив на розвиток кіно – безглуздо, адже практично в будь-якій версії 10 або навіть 5 «най-най» фільмів усіх часів і народів обов’язково буде хоча б одна його робота. І якщо сьогодні, дивлячись на сцену з Фелліні, хтось скаже: «Я це вже бачив в іншому фільмі», – швидше за все, режисер того ж таки «іншого фільму» теж це бачив – у Федеріко Фелліні.
Фото з відкритих джерел
