ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ’Ю з режисером Дороном Пазом
Наскільки мені відомо, ви не вперше в Україні і вже брали участь у різноманітних проектах в нашій країні. Що це було?
- Так, я справді брав участь в одному з проектів. Ми проводили тут зйомки фільму жахів під назвою «Голем». Локацією було місцеве село, розташоване за півтори години їзди від Києва. Це вражаючий досвід для нас.
- Ви представник третього покоління вашої сім’ї, котра працює в кіноіндустрії. У вас була можливість реалізуватися в іншій сфері?
- Як не намагався втекти від цього… По суті, я не мав вибору. Мій брат завжди хотів стати режисером, я ж планував пов’язати своє життя з музикою. Але одного дня, коли я почав навчатися у бізнес-школі, ми з братом отримали запрошення зняти відеокліп для відомого в Ізраїлі гурту. Потім були реклама, телевізійні шоу, а от тепер і фільми.
Розкажіть про свою родину, про її корені в кіноіндустрії.
- Першопрохідцем був мій дідусь Ханох Паз. Він працював театральним режисером у кібуці Мізрах близько 70-80 років тому. Це було особливе місце, відповідно постановки були пролетарськими і носили соціалістичний характер.
Мій батько завжди хотів бути режисером… але в комуні були свої правила. Неможливо просто вирішити піти отримувати освіту в кіношколі, там все визначають за тебе. І, на жаль, всі проголосували проти цієї ідеї. Але тато вирішив робити по-своєму і пішов з кібуцу, щоб навчатися. Ми ж із братом із самого дитинства були залучені в його роботу – локації, постановки, декорації.
Які у вас критерії оцінки якості фільмів? Дайте відповідь зараз не як режисер, а як глядач, котрий просто прийшов подивитися кіно.
Як режисерові доволі важко відключитися від технічної сторони, ракурсів, сценарію, гри акторів…
І це погано, адже практично неможливо розслабитися. Я завжди розкладаю роботу на деталі. Але якщо я забуваю про всі ці речі – це для мене головний показник, що фільм насправді хороший, він змушує мене повірити в нього, повністю відключитися.
- У чому полягає ваша співпраця з братом, коли ви разом проводите зйомки?
Знімати фільми складно, це як робота художника, котрий сидить біля полотна і пише картину. Ти працюєш з двома-трьома сотнями людей над кожним проектом від самого початку і до повного завершення. Завжди виникають проблеми то з бюджетом, то з часом. І коли ми працюємо разом із братом, то розуміємо один одного буквально з півслова. І відповідно всі виникаючі робочі моменти ми ділимо рівно на двох. Ми виросли на одних фільмах, під спільним впливом, і так легше. Звичайно, трапляються суперечки і розбіжності, та все ж ми брати і знаходимо компроміси.
- Я знаю, що ви отримали багато світових призів у сфері кінематографу. Вони, безумовно, залишили свій відбиток на вашій діяльності. Скажіть, яке ваше найбільше розчарування в роботі і найбільша перемога?
- Неймовірно складне запитання. По-перше, я не закінчив свою кар’єру, тому… Але, наприклад, якось ми працювали з одним дуже відомим співаком (не буду згадувати його ім’я), це був музичний фільм, але не вдалося закрити багато робочих питань, технічних моментів, і у підсумку він не був випущений…
Це був доволі болісний досвід, коли довелося просто викреслити рік життя заради проекту, котрий просто не відбувся. Але це вчить нас, і наступного разу, розпочинаючи щось нове, ми щоразу підстраховуємо себе укладанням угод та іншими способами.
- А найбільша перемога?
- Тріумфом, гадаю, став наш перший художній фільм «Фобіділія». У нього був просто мікробюджет, та ми справились. Допомогли друзі. Та у підсумку взяли участь у фестивалях Берлінале, Торонто, Тайпей. Але ж навіть найбільш високобюджетні фільми не завжди потрапляють туди.
- Що вас найбільше стимулює в роботі – розчарування чи голосні аплодисменти публіки?
- Зазвичай це роблять ради визнання, і часто це не залежить від професії, всім це потрібно. Справа в тому, що я не знаю, як робити щось інше. Для нас це природно грати з уявою, придумувати ідеї для телевізійних шоу і багато працювати над фільмами. Це відбувається дуже інтуїтивно. Я думаю, моя робота для мене найкраща, тому що вона ніколи не буває нудною, кожен новий день відрізняється від попереднього. У ній багато злетів і падінь, вона ніколи не буває стабільною, є важкі і хороші часи. І для мене це найбільша мотивація!
- Де ви берете натхнення для нових проектів? Воно приходить як спалахи в уяві, чи ви довго виношуєте в думках план, і це надихає на наступні дії?
- Я раніше читав багато книг, зараз у мене немає достатньо часу для цього. Тепер в основному я різко зупиняю свій погляд на статтях у газетах і журналах, бачу цікаву назву і кажу собі: вау, це має бути вражаюча історія! Я недавно прочитав розповідь одного японця, чий син уподобав відеоігри. Батько найняв віртуального вбивцю, щоб той знищив героя його сина, і він завершив гру. Так що багато беру із заголовків у журналах, а також із фільмів, котрі дивлюся, з розмов, особистого досвіду… Мені не подобаються реалістичні сюжети, звичайні драми, віддаю перевагу тому, що збурює уяву.
- Є питання, які варто ставити тільки експертам у певних сферах, оскільки саме вони можуть дати аргументовану оцінку й окреслити тенденції. Як професіонал у кінематографі дайте прогноз, який жанр буде найбільш популярний серед глядачів у наступні п’ять – десять років?
- Не знаю, чи відомо вам це, але 2017 року почалась золота ера фільмів жахів. Цього року в Голлівуді всі збожеволіли з цього жанру. На жаль, багато людей, коли чують про таке кіно, згадують фільми вісімдесятих років на кшталт Техаської різанини бензопилою і тому подібні, котрі були ну дуже кривавими. Зараз же жахи стали більш витонченими, сюжети – оригінальними, і найкращі режисери беруться за їхнє виробництво.
- Чиїм досвідом ви цікавитеся найбільше? Маю на увазі визнаних авторитетів світової кіноіндустрії?
- Девід Фінчер, він один із найкращих, на мою думку. Даррен Аронофськи, брати Коени, звичайно, Рідлі Скотт, він мені дуже подобається, а ще Денні Бойл.
- Котрий із ваших фільмів задовольнив всі ваші вимоги?
- Я ніколи цілком не задоволений жодним із фільмів, насправді. Дуже критичний до себе. Навіть зараз дивлюся стрічку і кажу: «О боже мій!» Я весь час думаю про свої робочі помилки, навіть коли потрапляю на найкращі фестивалі. Але треба з цим боротися, бути занадто самокритичним – погано, це вбиває творчість.
- Так все-таки котрий ваш фільм найкращий?
- (Сміється). Це як спитати, котру дитину я люблю найбільше. Я не знаю. Я б сказав, що перший. Тому що він був дуже скромним, але ми просунулися з ним далеко. І я також думаю, що це «Єрусалим», оскільки він вперше показує зомбі в цьому місті, над цією ідею ніхто раніше не працював.
- Чиє захоплення і чию критику ви цекаєте після виходу фільму на екрани?
- Я не люблю критику, але розумію, що без цього не можна. Можливо, це з моїх вуст звучить неполіткоректно, та все ж я виріс у домі, де всі ненавидять критиків. Виходить, ви ставите на кін ваші гроші, час, жертвуєте дуже багатьом для будь-якого виду мистецтва (не тільки для фільмів), якщо ви займаєтеся поезією, ви старанно працюєте над римою, а потім… маємо думку критика. «Цей хлопець» просто сидить вдома і дивиться фільм, приміром, і він злий на свою дружину зранку, він був голодний, і ось він пише рецензію (сміється). І до його думки прислуховуються. Часто люди оцінюють, спираючись на оцінки інших, навіть не починаючи знайомства з кіно особисто.
А ви моніторите сферу кіноіндустрії Ізраїлю? Можливо, шукаєте нові імена чи вивчаєте роботу тих, хто є вашим конкурентом?
- Весь час. Але дивлюся на них не як на конкурентів, а як на колег. Багато ізраїльських фільмів – це арт-хаус, дуже реалістичні драми. Жанрова різноманітність не дуже представлена. У фейсбуці створено спеціальну групу – невелике товариство для режисерів, письменників, сценаристів і всіх, хто працює в жанровому кіно. Іноді ми зустрічаємось, коли спілкування он-лайн стає недостатньо.
- Для українських діячів кінематографу порадьте, на які кінофестивалі в Ізраїлі варто звернути увагу. Я знаю, що один із найбільш авторитетних відбувається в Хайфі…
- Перш ніж розглянути фестивалі, раджу ознайомитися з ізраїльським кіно більш глибоко. У нас є перспективні режисери, котрі створюють цікаві роботи. Це знайомство потрібно для того, щоб розуміти, з ким, можливо, ви будете в номінації. Два основних фестивалі відбуваються в Єрусалимі і Хайфі, котру ви згадали. Щороку організатори намагаються зробити їх ще кращими, програма справді міжнародна.
- У короткій перспективі – не більш ніж п’ять років – що плануєте зробити?
Зняти ще хоча б 3-4 нових фільми, продовжити роботу режисера – це те, чого я хочу. Зараз у нас є кілька проектів, деякі з них фінансуються, інші поки що ні. Доводиться працювати над кількома одночасно. Зараз із братом ми завершили роботу над двома ізраїльськими телешоу. Я працюю над фільмами і над ТВ-проектами, котрі дають змогу заробляти на життя. Як знаєте, Девід Фінчер теж знімав рекламу свого часу, так що це спосіб заробітку, адже художній фільм – тривалий процес, котрий інколи може бути тільки мистецтвом. ТВ-шоу для мене – як заняття у спортзалі. Коли ти знімаєш повнометражну стрічку, а перед цим попрацював на багатьох шоу, ти набуваєш досвід, це як вправа, що допомагає бути активним.
- Як видумаєте, ким ви будете у віці 80 років?
- Вау! Ну і запитання. Сподіваюся, чоловіком із парочкою Оскарів. Чи навіть з трьома, якщо наполягаєте. J Що ще? Я б хотів працювати з великими бюджетами, як в американських фільмах, з голлівудськими проектами. Ми орієнтовані не на Європу, а на Америку. Багато режисерів, особливо європейських, більш реалістичні, а ми любимо американський стиль з усім властивим йому екшеном.
- Тобто у перспективі ви хотіли б бути всесвітньовідомою зіркою?
- Скоріше так. Піти на пенсію – це точно не моє!
- Спасибі за щирість і приємне спілкування.
- І вам велике спасибі. Несподівані запитання, я б сказав, філософські. Довелося багато подумати.
