Знай наших: Серж Лифар
Як усе починалося
На відміну від більшості дітей, які приходять до балетної студії, коли їм ледь виповнюється п'ять років, Сергій почав займатися в шістнадцять. Доволі пізно, та, як бачимо, вік талантові не перешкода. Батьки вважали, що їхній син має стати знаменитим співаком – недарма його вокальні дані викликали заздрість серед інших учасників хору, в якому він співав. Сам хлопчик серйозно захоплювався акторською майстерністю і таки переконав батьків, що театр потрібен йому як повітря. Отже, у 12-річному віці Сергій Лифар уперше потрапив до Київського драматичного театру опери і балету. Згодом були заняття в київській студії Броніслави Ніжинської, які привели його... в Париж!
Фото artefact.org.ua
Російський балет С. Дягілєва здавався справжньою мрією. Щоправда, на шляху до здійснення заповітного бажання Сергієві довелося пройти крізь певне випробування. Перетинаючи кордон, він натерпівся страху: залишати батьківщину довелось нелегально. Як згадував сам артист у мемуарах, на кордоні в нього вистрілили, і його було поранено.
Утім, доля винагородила молодого артиста балету за його працьовитість і відданість своїй справі. На нього таки звернув увагу сам Сергій Дягілєв. Він якраз шукав заміну Вацлаву Ніжинському – і зробив вибір на користь Сержа. Однак київської підготовки було замало, і Дягілєв відправив Лифаря вчитися до Італії, порекомендувавши звернутись до викладача, танцівника-віртуоза Енріко Чекетті, а також не проминути увагою Анну Павлову.
Українець до кінця
Що було далі, відомо кожному закоханому в мистецтво. Сержеві знадобилось усього декілька років, щоб полонити серця французької публіки. Проте в рідній країні його ім'я незаслужено було забуто. У радянських книжках поряд з ім'ям Лифаря стояв ганебний ярлик «зрадник батьківщини». Артиста оцінив увесь світ, крім тих, кому слід було пишатися видатним земляком. До слова, сам Серж Лифар від свого коріння не відмовлявся і завжди підкреслював: він – українець. У листі, адресованому коханій дружині, підписувався так: «українець до кінця».
Фото pochemuha.ru
Якось Шарль де Голль, щиро цінуючи вагомий внесок Сержа Лифаря у французьку культуру, запропонував тому зробити французький паспорт. Однак артист відмовився, не побоявшись вимовити сміливі слова: «Я ніколи не був і не буду французом, адже моя батьківщина – Україна». Разом з тим у Франції Серж Лифар поставив понад 200 балетів, а також заснував Інститут хореографії при Гранд-опера.
Ба більше, йому вдалося змінити ставлення до балету загалом. Адже раніше танець не вважався повноцінним жанром у мистецтві. Балет було заведено показувати після гучних оперних прем'єр, щоби продовжити захоплення публіки після вистави, не вбивши посмаку. Після заснування інституту хореографії в Парижі Серж Лифар домігся рівноправності. Відтепер на балет перестали дивитися як на мистецтво нижчої касти. А з 1955 року в Паризькому університеті Сорбонна з'явився новий курс, який додав балету наукової основи. Лифар пропонував студентам вивчати історію і теорію танцю. Відтак у Сорбонні майбутні артисти балету могли здобути прекрасну підготовку.
Фото gettyimages.com
Серж Лифар дбав про дисципліну. Щойно на сцені розпочиналося дійство, двері зачиняли. Хореограф був певен: тому, хто не може вчасно прийти на балет, не місце в залі. Це стало несподіванкою для публіки. Театр перестав бути приводом на інших подивитися й себе показати. Чоловіки більше не влаштовували тут застіль, а жінки не демонстрували розкішних шат. Змістився вектор – з поважного глядача на талановитого артиста. Ба більше, всі учасники вистави рівні, вважав Лифар. Немає сенсу виділяти когось одного, адже гарний не той артист, котрий виконує роль, а той, хто грає виставу. Тому Лифар прибрав як зайвий вихід на біс, а також просив глядачів не приходити з квітами.
Французький шик вабив артистів будь-якого рівня. Актори мріяли отримати хоч дещицю тієї слави, якою міг похвалитися Серж Лифар. Однак знаменитий митець відчайдушно сумував за батьківщиною. До Києва він зміг потрапити лише через сорок років після того, як перетнув кордон. Перед ним постало сумне видовище. Милий серцю дім давно був без світла. Прийшовши на цвинтар, Серж опустився на коліна перед батьківською могилою... У своїх спогадах він так описав момент відчаю: «Від гіркоти і болю я впав на коліна. І сказав їм: «Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював по всьому світові, але ви, найближчі люди, ніколи не бачили цього...»
Замальовки та увертюри
Мало хто знає про те, що артист був ще й художником. Та це й недивно. Серед його друзів були такі великі особистості, як Пабло Пікассо, Жан Кокто, Марк Шагал... Ці видатні майстри створювали сценографію в постановках Лифаря.
Фото 1stdibs.com
Мистецтво для Сержа завжди було на п'єдесталі, тому, покинувши театр у 65 років, майстер почав малювати. Нове діло виявилося чимось більшим, ніж просто захоплення. Лифар виробив власну техніку, написав чимало картин, і, хоча імениті друзі захоплювалися ним, сам маестро був досить скромним. «Я не художник, а тільки хореограф, котрий малює». Йому аплодували Канни, Монте-Карло і Венеція, які бачили безліч майстрів на своєму віку. А сам художник до кінця своїх днів залишався вірним лише одній музі – його величності Мистецтву. Перед смертю Серж попросив букет білих лілій. Чому саме їх? Лілії нагадували про роль принца Альберта в балеті «Жизель»...
Головне фото pinterest.com
