Кінцугі. Японське мистецтво реставрації
Мистецтво реставрації виникло в Японії так давно, що назвати точну дату чи бодай століття його виникнення вже не видається можливим. Що стосується кінцугі, то це відносно «нова» техніка, їй приблизно 500-600 років. Її суть полягає в тому, що лагодити пошкоджений об’єкт потрібно з неодмінним збереженням всіх його тріщин і вад, адже вони, як зморшки на обличчі людини, – невід’ємна частина історії і не повинні бути забутими чи замаскованими. Одна з версій свідчить, що кінцугі виникло у XV столітті завдяки невмілим китайцям. За легендою, японський сьоґун Асікага Йосімаса розбив свою улюблену чайну чашу і наказав відправити її на батьківщину в Китай, щоб місцеві майстри полагодили її. Вони ж повернули посудину із потворними залізними скобами. Сьоґун засмутився і передав справу японським реставраторам, щоб ті знайшли більш естетичні методи. Японці сумістили вже існуючу техніку реставрації з технікою макі-е – малюванням золотим порошком на лаку. Вони склеїли чашу, а на місці швів лишили золоті «шрами». Так виникло кінцугі, котре стало найбільш популярною технікою реставрації на найближчі століття і має неймовірний успіх і дотепер. Кажуть, дехто навіть навмисно розбиває цінний фарфор, щоб відреставрувати його за допомогою золотих швів.
Фото tenaraido.jp
За доби споживання, коли старі речі безжалісно викидають, а нові купують у небачених масштабах, жителі Країни вранішнього сонця лишаються вірними своїм традиціям і бережно реставрують цінний раритет. Головне завдання кінцугі – не лише полагодити старий об’єкт. Це ціла філософія, котра подібна до течії вабі-сабі (скромною простотою) і полягає у прийнятті вад і недосконалості. І поки ми намагаємося забути свої помилки і невдачі, позбутися недоліків чи щонайменше замаскувати їх, японці працюють над тим, щоб зробити їх окрасою і перевагою. Не має значення, йдеться про людину чи керамічну вазу. Важливо не повернути об’єктові початковий «ідеальний» вигляд, а зберегти його історію з усіма провалами, падіннями (у прямому й переносному сенсі) і невдачами. І, як це не дивно, результат нерідко переважає першоджерело. Кожна подряпина, кожен слід зносу, кожна тріщина – це згадка про людей і події. І виходить, що в кінцугі є подвійний смисл: по-перше, річ після реставрації можна використовувати повторно, а підкреслені сліди ремонту нагадують про те, що невдача – це не кінець, а початок чогось нового і нерідко навіть кращого. Японці вірять, що, подарувавши нове життя розбитому посуду, вони наповнюють її не тільки новою історією, але й самою душею.
Фото andoya.petit.cc
У процесі найбільш поширеного типу реставрації кінцугі (він називається хібі, «тріщини»), використовують спеціальний лак, отриманий із соку лакового дерева урусі. Його змішують із золотим, срібнимчи платиновим порошком , а потім полірують до глянцевого блиску. Дерево урусі доволі токсичне, якщо не сказати отруйне, тому добування лаку пов’язане з деякою небезпекою. Але на сам виріб це не впливає: щойно лак висихає, його токсичні властивості щезають, і виріб стає абсолютно безпечним. Після цього його можна використовувати навіть для прийому їжі. Іноді осколки скріпляють не лаком, а золотими скріпленнями. Якщо ж у розбитого керамічного виробу бракує дрібних частин, їх можуть «заповнити» золотою емаллю (ця техніка називається каке но кінцугірей). А якщо втрачені великі фрагменти, їх заміняють іншими частинами, які підходять за формою, але не завжди за фактурою і кольором. Цей різновид кінцугі називається йобіцугі, що дослівно означає «стикування».
Фото nonversus.jp
У Новий час техніка кінцугі активно застосовувалася не тільки в Японії, але й у Китаї і В’єтнамі, але сьогодні вона набула широкої популярності у цілому світі. Японське мистецтво реставрації використовується не лише щодо керамічного посуду, але й предметів декору, керамічної плитки і навіть меблів, а золото нерідко заміняють іншим кольором. І нехай європейці рідко вкладають у процес той філософський сенс, котрим від самого початку наділяли його японські майстри, сам факт широкого поширення цієї техніки і захоплення нею у всьому світі говорить про те, що ми вже готові дивитися глибше й ширше, намагатися зберегти історію замість того, щоб позбутися її, замінивши новим і часто дешевим і низькоякісним аналогом. На прикладі неживих речей кінцугі вчить нас приймати себе такими, якими є: з чеснотами і недоліками, з вадами і недосконалістю, з успіхами і невдачами. Тому що вони – частина нашої особистої історії, вони роблять нас сильнішими, збагачують досвідом і наділяють мудрістю. Прагнути ідеалу добре, але ще краще – цінувати і поважати історію. Такою, як вона є.
Фото kintsugi.chiaraarte.it
