Професія сажотруса нещодавно увійшла до рейтингу найбільш рідкісних спеціальностей світу. А ще якихось сто років тому практично кожен житель Європи міг розповісти чимало цікавого про цих хлопців-замазур. Ми не винайшли машини часу, однак факти про представників такого вимираючого ремесла все ж роздобули.
Перші асоціації при слові «сажотрус» – замурзаний довготелесий чоловік у... циліндрі. Здавалося б, цілковите безглуздя: люди, які займаються надзвичайно брудною роботою, носять аристократичний головний убір.
Та насправді це не так вже і смішно. Адже існує дві повноцінні версії того, як знаменитий громіздкий капелюх з’явився на їхніх головах. Перша, практична: туди можна покласти багато потрібних інструментів. До того ж, працюючи з димарями, завжди є ризик отримати цеглою по голові. У таких випадках циліндр заміняв сучасну каску. Що ж до другої гіпотези, то вона шляхетна. Англійські чистильники димоходів упевнено посилаються на неіснуючий закон, підписаний нібито королем. Як запевняють майстри, сам монарх визнав важливість і почесність їхньої професії, а тому наказав носити циліндри, як у знаті.Фото birdinflight.com
Сажотруси взагалі приділяли особливу увагу власному одягу. Обов'язковим атрибутом їхнього костюма були 13 ґудзиків, які, вважалося, відлякували нещастя. І саме за них було прийнято потриматися, коли зустрінеш замурзаного профі на вулиці.
До речі, розгледіти сажотруса серед натовпу було гарною прикметою. А під Новий рік у Європі згадували ще одну самобутню традицію. Майстри з чищення димоходів влаштовували чудернацькі шоу, прогулюючись вулицями із живими свинями. Містяни платили символічну суму, аби загадати бажання. І висмикували волосину зі щетини тварини.Фото birdinflight.com
Роботу сажотрусів цінували не тільки у старій добрій Європі, але і в СРСР. У Таллінні була навіть їхня профспілка зі штаб-квартирою. І не випадково саме там, бо в країнах Балтії найбільше будинків з димоходами. А в Ризі, приміром, так пишаються своїми джентльменами в циліндрах, що вулицю Сколас прикрашає тепер бронзовий пам'ятник на їхню честь.
Коли в 1960-х роках опалення осель вугіллям замінили на газ, сажотруси перестали бути такими затребуваними, а тому і їхня кількість різко скоротилася. Та попри все, зустріти цих замурзаних аристократів все ще є де.Фото pinterest.com
Так, скажімо, в італійському місті Санта-Марії Маджоре відбуваються міжнародні форуми трудівників димоходу зі всього світу під назвою «Spazzacamini». А в англійському Рочестері – театралізовані вистави за їхньою участю. І якщо вірити прикметі, що після зустрічі з одним таким майстром доля буде на вашому боці, то можна тільки уявити, скільки удачі принесуть тисячі сажотрусів, зібраних в одному місці.
Морозиво зі смаком конини, мариновані комахи, риба зі смертельною отрутою – японській кухні є чим дивувати, вражати й шокувати. І чесно кажучи, перелік цих страв не завжды сприяє апетитові. Але ми не женемося за екзотикою. Істинний гастротуризм – це спроба збагнути менталітет і відчути національний колорит через традиційну кухню...
Автори антиутопій пророкують сотні бід людям майбутнього, яким знову і знову забороняють грати весілля, та, схоже, не все так страшно. У китайській провінції Юньнань, коло самісінького підніжжя Гімалаїв, живе матріархальне плем'я мосо, якому поняття шлюбу зовсім не знайоме.
В Австрії з'явився незвичайний маршрут, його вибирають любителі вокального стилю йодлем. Бредуть туристи долиною Циллерталь, широка стежина звужується, відкриваючи шлях тільки для найзавзятіших, і звивиста доріжка веде вгору. Зазирають мандрівники до хижки, яка має форму дзвіночка, обходять стороною найбільший ріг, прямуючи туди, де альпійські пастухи вели неквапливі музичні бесіди зі своїм стадом.
Маленький тост, шматочок сиру і ковток міцної кави. «Це вам не шведський стіл!» – обурено пробурчить офіціант, дивлячись на незадоволене обличчя туриста. Щедрій українській душі не збагнути, як таким можуть наїстись місцеві. Тому перед подорожжю до нової країни варто знати точно, де звечора приготувати собі бутерброди...
Новий рік в Україні не завжди розпочинався з ялинки, а замість Діда Мороза і Снігуроньки в гості чекали пустунку Маланку і моторного парубка Василя, та й не самих, а з почтом. Усі навіженості сходили з рук: витівки ряджених несли в собі сакральний зміст, продиктований логікою міфу про поєдинок весни і зими.
Різдво приходить, накидаючи теплий кожух на плечі. Ввечері воно приносить із собою м’яке світло першої вечірньої зірки, а зранку будить білим, але теплим сонцем. Якби про відчуття Різдва хтось запитав у бабці моєї прабабці, то, гадаю, її слова були б ідентичні моїм. Бо разом із мисочкою куті із рук у руки українські покоління передають і свої традиції.
Вітамінчики, загартовування, правильний режим дня... Це все добре і корисно, особливо в холоди, ось тільки іноді треба себе і побалувати й одночасно убезпечити від мікробів і застуди. У такий час найкращий засіб – глінтвейн.
Крихітка-син до батька прийшов і пропонує втекти від мами і бабусі на Північний полюс? Тільки не треба трагічних промов про люті морози, суцільну темряву полярної ночі і голодних білих ведмедів! Змовницьки підморгніть сміливцю й запропонуйте справжню чоловічу справу – навчитися будувати іглу для ночівлі в краю вічної мерзлоти під час зимових канікул.
Кажуть, чим простіше, тим краще, але чи так це? Ми знаємо, що не всі народності сповідують цей принцип. OUTLOOK знайшов найбільш дивніі, складні і важко вимовляючі мови світу і хоче поділитися цим з читачами.
OUTLOOK часто розповідає про кухні народів світу, але, коли йдеться про Італію, писати про країну загалом було б злочином. Кожен з її двадцяти регіонів – це окремий світ зі своїми тонкощами і спеціалітетами. І нехай звання гастрономічної столиці Італії носить Болонья, її офіційній столиці Риму теж є чим похизуватися.
Традиційний японський театр кабукі завжди лишався загадкою для європейського менталітету: зрозуміти спектакль без підказок гіда може хіба що спеціаліст з культури Країни вранішнього сонця. Слово «кабукі» у перекладі значить «майстерність пісні і танцю». Чому не оперета? Суть постановки не зводиться до музичної вистави...
Наш «перуанський цикл» продовжується розповіддю про найбільш шанованих тварин у Перу. Вони – як зв'язок піж сьогоднішнім і минулим, грають важливу роль у житті цього народу. Мудрі предки сучасних перуанців, давні інки, жили у повній гармонії з усім живим, що їх оточувало. Мудрі предки сучасних перуанців, давні інки, жили у повній гармонії з усім живим, що їх оточувало.
Мандрівка в Латвію обриває ланцюг повсякденності, впускаючи у світ потаємні фантазії, котрим немає виходу в коловороті буднів. Блукаючи у вікових соснах, свіжий балтійський бриз млосно перебирає струни очікування чогось незвичного. Мрії справді збуваються – тільки треба знати, де загадувати бажання.
Килими вішають на стіни як символ достатку, стелять на підлогу для створення затишку і підносять як дорогий подарунок. А роздивлятися химерні малюнки у вигляді ромбів і зірочок на них, вгадуючи їх значення, – справа вельми цікава. Поширені по всьому світу килимові традиції були запозичені у східних народів, які першими навчилися робити пряжу і тканини з волокнистих матеріалів.
При слові індійка в нашій уяві виникає красива жінка в сарі, неодмінно з безліччю прикрас і малюнків на тілі. Звідки в національних традиціях цього народу така пристрасть до прикрашання тіла? У цьому є не лише естетичний, але й глибокий сакральний сенс – відображення культури, вірувань і світогляду індійців...
У вільної боротьби не жіноче обличчя. Хороша дівчинка повинна мило усміхатися і берегти чепурне платтячко, а не розмахувати кулаками, але в суворих Андах такі ніжні квіти не ростуть. Справжня болівійська чоліта і за словом в кишеню не полізе, і тумаком при нагоді огріє, а в неділю, підібравши накрохмалені спідниці, ринеться у бій без правил.
Магазини, супермаркети, ринки – всі ці місця невід’ємна частина життя будь-якої людини на нашій планеті. Здавалося б, що в них незвичайного – кругом усе схоже, хіба що товари і ціни різняться в залежності від країни чи міста. Насправді все не зовсім так – до деяких базарів слід діставатися вплав… Про них ми і розповімо.
Якщо вірити кінематографу, то типовий самурай постає перед нами як суворий, мовчазний і навіть трохи відлюдний воїн. Але цей образ усе ж ніяк не збігається з дійсністю... Олена Расенко пропонує вам переконатися в цьому, зустрівшись зі справжнім самураєм і навіть завітавши до бару, де збираються камікадзе.
Уявити японця, який не їсть риби, так само важко, як і шотландця, який не п'є віскі. Олена Расенко розповість про унікальне місце, де нащадки самураїв купують морські делікатеси до столу.
Олена Расенко, повернувшись з Японії, розпочинає спеціальний цикл матеріалів про цю країну. Попередження для особливо вразливих: обережно! Після прочитання розвивається гостре бажання зірватися, купити авіаквиток в таку чудову і чарівну країну висхідного сонця!