Під патронатом посольства Швейцарії в Україні була представлена постановка ораторії Артура Онеггера «Жанна Д'арк на вогнищі».
Відкрив вечір Надзвичайний та Повноважний посол Швейцарії в Україні Крістіан Шьоненбергер. У своїй вступній промові він зазначив: «Для мене велика радість в рамках Тижня «Франкофонії» представити слухачам шедевр «Жанна Д'арк на вогнищі» Артура Онеггера в інтерпретації Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під керівництвом Володимира Сиренка за участю Національної заслуженої капели України «Думка», Хору хлопчиків і юнаків Муніципальної академічної чоловічої капели імені Ревуцького та артистів Національного академічного театру імені Франка. Постановка ораторії стала можливою завдяки підтримці Швейцарської Конфедерації, а також місцевих спонсорів, яким ми висловлюємо нашу подяку!»
Ораторія «Жанна Д'арк на вогнищі» була створена швейцарцем Артуром Онеггером в 1938 році. В її основу покладено поетичне творіння видатного французького письменника Поля Клоделя, який описує останні драматичні хвилини життя мучениці.
Онеггер розкриває страх і напругу, яку відчувала Жанна Д'арк перед стратою. Це твір - своєрідний флешбек, де Жанна Д'арк згадує своє життя перед тим, як померти.
Про те, як пройшов захід дивіться в нашій новій галереї, а також пропонуємо Вам дізнатися більше про життя і творчість Артура Онеггера в статті нашого журналіста Анастасії Шкуро.
АРТУР ОНЕГГЕР: МУЗИКА НЕ З ЦЬОГО СВІТУ
“Я переконаний до глибини душі, що через деяку кількість років музичне мистецтво, яким ми його уявляємо собі нині, повністю перестане існувати. Воно зникне, подібно іншим мистецтвам минулого, але, без сумніву, ще стрімкіше» - таке шокуюче послання залишив швейцарський композитор Артюр Онеггер.
... У французький містечко Гавр рідко заїжджали театральні трупи, проте в родині маленького Артюра постійно звучала музика. На званих вечорах, та й просто для душі мати виконувала гучні сонати Бетховена, а батько - у минулому швейцарський торговець, людина вельми витонченого складу - пробував співати оперні партії. На відміну від інших хлопців, бігаючих вулицями c саморобною зброєю, Артюр організував собі дозвілля в компанії картонного оркестру. Керувати вирізаними з паперу фігурами було нескладно - і хлопчик із задоволенням приміряв роль диригента.
Одного разу в провінцію приїхав великий театр і привіз знаменитих «Фауста» і «Гугенотів». Традиційно, Онеггери прийшли на виставу всією сім'єю, а по поверненню дев'ятирічний Артюр вирішив написати щось подібне і почав черкати на нотному стані. Батько оцінив завзяття сина і відправив його на музичну ниву. Йшли роки… відраховуючи віхи творчого шляху і піднімаючи обдарованого музиканта вгору по арпеджіо. Нотна теорія у церковного органіста, гра у місцевого музиканта, консерваторія в Цюріху...Перша світова приголомшує світ, молодих хлопців забирають воювати, а що залишилися в тилу моляться: повертайтеся живими. Артюру щодо пощастило: його забрали на службу до прикордонних військах, і він повернувся, відновивши навчання.
Через деякий час Онеггер переводиться до Парижу - там йому дають зрозуміти, що музикант він посередній, і варто відкласти інструмент в далекий ящик. У паризькій консерваторії Артюр розлучається з мрією грати на скрипці, зате посилено вивчає композиторське мистецтво. Під враженням від війни багато пише. «Сім коротких п'єс», «Швейцарський зошит», «Літня пастораль», «Горацій-переможець» - у музиці цього періоду домінує щемлива нервозність, а в тяжкій порожнечі чулися втома і потрясіння.
Навчаючись в Паризькій консерваторії Онеггер зустрічає любов. Нею стала піаністка Андре Варабур. Онеггер висунув Андре дивну вимогу: він одружується на дівчині за умови, що вони будуть жити в різних квартирах. Шлюб уклали в 1926 році, і лише в 1934 непохитний Артюр на рік змінив рішення. А вплинуло на нього ось що: подорожуючи по Іспанії, Онеггер вів машину, коли врізався в дерево. Артюр пошкодив ногу, але незабаром поправився, а от Андре отримала серйозну травму обох колін і цілий рік не могла встати. Саме в цей рік поруч з жінкою і був Онеггер. Тим не менш, чоловік пішов, як тільки Андре стало краще. Згодом подружжя помінялися місцями: Варабур прихильно погодилася жити разом зі старіючим композитором в останній рік його життя: Артюр страшно боявся залишатися один, страждаючи від безвиході.
Однак повернемося до творчих пошуків музиканта. Закинувши скрипку, Артюр шукає себе, експериментує зі стилями і, звичайно, багато пише. Знайомиться з групою музикантів, які терпіти не можуть романтичний імпресіонізм, щосили критикують модних в той час Дебюссі і Равеля. Переситившись складними ритмами, Онеггер і його компаньйони використовують прості ходи і невигадливі гармонії. Тоді ж у суспільство просочується ідея справжньої чоловічої музики - до сильного мистецтва прирівнюють експериментальний джаз.
Незабаром Артюр виявляє, що у нього не дуже багато спільного з іншими учасниками групи, а у відповідь на музичну рецензію «The Times» стверджує: «Наша група - це асоціація не однодумців, а просто друзів. У нас не було і немає ніякої естетики!» Не дивно, що, прийшовши до такого усвідомлення, Онеггер відправляється у вільне плавання. А його потужні твори критики згодом назвуть «музикою, яку неможливо забути»...
У 1921 році до Артюра приходить популярність, завдяки ораторії «Цар Давид». Епічна музика, обрамляюча картини народних хвилювань і торжество вождя, знаходить свого слухача. Сам композитор до успіху ставився більш ніж по-філософськи:
«Потрапити в музичну енциклопедію і увійти в історію музики - це зовсім не одне і те ж...»
Глибока драматичність, заявлена в першому серйозному творі, досягне кульмінації в знаменитому «Пасифік 231»: тут розгортається справжня ода урбаністичному руху. Нескладно вгадати сюжет, прихований від очей, але проникнувши в музику: рівно дихає машина, перебуваючи в стані спокою; відбувається клацання, запускається двигун; колеса рівномірно відбивають відстані, і невидимий дух локомотива розганяється до швидкості 120 кілометрів на годину...
В інтерв'ю женевському журналу «Dissonances» Онеггер зізнавався: «Я завжди пристрасно любив локомотиви. Для мене вони є живими істотами, які я люблю так, як інші люблять жінок. У «Пасифік 231» я не прагнув імітувати шум, видаваний локомотивом, але, скоріше, передавав візуальне враження і фізичне задоволення за допомогою музичного конструювання». Втім, паровоз в назві твору з'явився, коли робота над композицією була закінчена. Спочатку Онеггер задумував музику як символ наростаючого руху, математичної точності ритму, коли сила прискорення настільки досконала, що сама визначає траєкторію шляху. Перша назва «Симфонія руху» здалася Артюру не дуже колоритною, і тоді в його свідомості виник образ локомотива. Мелодії підхоплюють одна одну, врізаючись в тихих простір жорсткими акордами.
У 30-ті роки, Онеггер зазнає значного розчарування. Зійшовший нанівець успіх, накрив композитора в середині 1920-х. Публіка все прохолодніше сприймає твори, сповнені глибоким сенсом. Не надто популярна опера «Антігона», в яку, за визнанням самого автора, Артюр вклав всю свою душу. Найболючіше в цьому для музиканта те, що він відноситься до музики як до засобу комунікації. Онеггер активно займається музичною критикою, пише статті, кидаючи суспільству в обличчя ретроспективность і небажання слухати нову музику.«Зараз я втомився від дебатів. Є величезний новий світ, який хоче зрозуміти себе, відкритися, визначитися, прославити себе в нових естетичних формах. Моя пристрасть відтепер належить цьому світу. Я вважатиму за краще потерпіти поразку в цих прагненнях, ніж задовольнятися встановленими канонами і звичними формами». А в музиці Онеггера звучить все більше скорботи - він пише ораторії «Крики світу», «Танець мертвих», «Жанна Д'арк на вогнищі» - «грандіозні народні фрески». Останній твір сприймається символічно напередодні війни: коли Франція окупована Німеччиною, Онеггер вирішить залишитися в Парижі і приєднатися до руху Опору.
Людина, під час двох світових воєн знаходився в епіцентрі подій, по закінченню кризи має серйозні проблеми зі здоров'ям. Через серцеві напады доводилося скасовувати тури і відкладати твори. Артюр Онеггер помер в 1955 році, на 64-му році життя. Під час кремації французький письменник і режисер Жан Кокто сказав такі слова:
«Артюр, тобі вдалося здобути повагу цього періоду. Ти поєднав науку середньовічного архітектора з простотою муляра, що зводить собори. Твій попіл горить, але ніколи не охолоне, навіть якщо наша земля припинить жити. Адже музика не з цього світу, і її царюванню не приходить кінець».
Про те, як пройшла прем'єра знаменитої ораторії в Києві - дивіться в нашій новій галереї:
