«Теорія великої відмови»
Єдиною причиною, через яку 78-річний письменник відмовився від премії, була улюблена формула ідеалістів: «Гроші – зло». У листі до фінського колеги Лев Толстой пояснив, що всі біди світу походять від грошей, а тому неможливо розпоряджатися винагородою, не заплямувавши совісті. Ярнефельт виконав прохання автора «Війни і миру», і премію присудили італійському поетові Джозуе Кардуччі.
Іншим письменником, який відмовився від нагороди з альтруїстичних міркувань, був Жан-Поль Сартр. 1964 року засновники премії визнали, що творчість Сартра «пронизана духом свободи та пошуками істини». Знаменитий модерніст, герої творів якого отруєні буднями до «нудоти» і натикаються на стіну нерозуміння, вчинив відповідно до своїх принципів. Незалежність – «найважливіше поняття філософії» – не дозволила Сартру прийняти грошову винагороду. Про яку незалежність іде мова? Відповідь знаходимо в есе «Чому я відмовився від премії»: «Мої симпатії до венесуельських партизанів стосуються лише мене. Однак, якщо «Жан-Поль Сартр, лауреат Нобелівської премії» виступить на захист венесуельського опору, тим самим він разом із собою захопить і сам інститут Нобелівської премії». Це не перша відмова Сартра: 1945 року високопоставлені друзі запропонували філософу орден Почесного легіону, але модерніст не прийняв цього дару. А згодом і взагалі заявив, що література – це сурогат дієвого перетворення світу, а отже, у романістиці йому більше нема чого робити.
З ідейних міркувань не взяв грошової винагороди і Григорій Перельман, до того ж двічі: у 2006 році відмовився від Філдсівської премії – аналога Нобелівської, що вручається математикам, а 2010-го – від премії Математичного інституту Клея за вирішення гіпотези Пуанкаре, над якою вчені сушили мізки понад сто років. Причини відмови залишаються невідомими, однак є парадокс: Перельман твердить, що не потребує грошей (до речі, розмір премії сягав мільйона доларів!), хоча живе на околиці Петербурга в маленькій кімнатці аскета, де з меблів тільки стіл, стілець, ліжко і таргани. За іншою версією, математик має загострене почуття справедливості і заявляє, що його внесок у науку рівносильний внескові американця Гамільтона і що нагорода має знаходити всіх своїх героїв.
Утім, для деяких діячів відмова від міжнародного визнання стала справжньою трагедією.
«Хто я – вбивця, тать кривавий?
За що кару я несу?
Світові подарував я
Краю рідного красу».
Так писав Борис Пастернак про цькування з боку вітчизняної влади. Чутки про те, що Пастернака номінують на Нобелівську премію, ходили з 1946 до 1950 року, і щойно європейські журналісти починали писати про це, на батьківщині письменника посилювалися нападки критиків.
«Я радше побоювався, як би ці плітки не стали правдою, ніж цього бажав, хоча присудження тягне за собою обов'язкову поїздку за нагородою, вихід у широкий світ, обмін думками. Але ж не в силах був би я зробити цю подорож звичайною заводною лялькою, як це водиться, а в мене життя своїх недописаний роман, і як би все це загострилося. Ото вже Вавилонський полон».
У 1955 році письменник закінчує «Доктора Живаго», а за три роки йому все-таки присуджують Нобелівську премію. Далі, як водиться, загроза заслання і розстрілу. Слова підтримки в західній пресі здаються краплею в океані погроз і приниження, яким піддають Пастернака в Радянському Союзі. Однак Борис Леонідович не втрачає віри, поки його подругу Ольгу Івінську, котра стала прототипом Лари, не звільняють з роботи. Сірим жовтневим ранком Пастернак іде на телеграф і відправляє листа до Стокгольма з відмовою від премії, а в ЦК телеграфує: «Я відмовився від премії, поверніть Івінській роботу».
У схожі обставини влада згодом поставила ще одного видатного письменника, талант якого Нобелівський комітет визначив як «моральну силу, почерпнуту в традиції російської літератури». Олександр Солженіцин не міг забрати премію зі Швеції протягом 1970–1974 років, побоюючись, що назад у Радянський Союз його вже не пустять. Утім, автора культового роману «Архіпелаг ГУЛАГ» оголосили дисидентом і таки позбавили громадянства. Як мовиться, не було б щастя, та нещастя допомогло – так і Солженіцин нарешті отримав можливість забрати грошову винагороду. Але від іншої премії Олександр Ісаєвич все ж відмовився. 1998 року Борис Єльцин підписав указ про нагородження орденом «Святого апостола Андрія Первозванного», на що письменник заявив: «Від верховної влади, яка довела Росію до цього згубного стану, я не можу прийняти нагороду. Може, через багато років цю нагороду візьмуть мої сини».
І нарешті, відносно недавно, 2004 року, Нобелівську премію присудили австрійській письменниці Ельфріде Єлінек.
Та жінка принципово не приїхала на церемонію, бо вважала таку честь незаслуженою. Утім, від грошової винагороди відмовлятися не стала.
Дивитися на дар як на гру, умови якої ти приймаєш або ні – такий погляд на життя властивий багатьом геніям. Попри те, що формальні причини відмови від премій бувають різними: від ідейних протиріч до шантажу близьких, суть залишається тією ж самою – це небажання ставати залежним від умов, нав'язаних іншими.
