«Дерти козла руками» – національна забава таджицьких чоловіків, яка, втім, користується величезною популярністю у всій Центральній Азії. Як правило, потягати того самого козла збирається кілька десятків, а то й сотня спритних вершників. Товкотнеча під час видовища виходить така, що люди падають з коней, втрачають свідомість і навіть калічаться.
І хоча гравці докладають усіх зусиль, аби захистити ноги та голови, все одно удари й синці для них – звичайна річ.
Правила цього дійства такі: для початку учасники кладуть тушку в центрі поля, а потім за сигналом хапають її і намагаються вивезти за позначені межі. При цьому інші гравці, або, як їх ще називають, – "човандози", силкуються завадити щасливцеві і забрати у нього трофей. Подивитись, як тягають козла, приходять сім'ями. Люди влаштовуються надовго: беруть із собою бутерброди, розводять вогонь і гріють чай. Іноді жорстока гра може тривати кілька днів поспіль. У таджицьких селищах розваг небагато, досі бувають проблеми з електрикою. Не у всіх є телевізор і радіо, газети доходять із запізненням. А на козлодранні, або, як кажуть, наприклад, у Таджикистані, – на «бузкаші», можна і на інших подивитися, і себе людям показати.Фото sibreal.org
Перед грою вибирають козеня віком п'яти-шести років, при цьому воно має важити від 60 до 90 кілограмів. За день чи два до змагання тварину обезголовлюють, опускають у воду, іноді засолюють. Від цього туша стає дуже важкою і міцною, а отже, і тягати її вкрай складно. Та човандози довго й наполегливо вправляються. Справжньої майстерності в козлодранні вони досягають лише близько сорока років. Старанно готують і коней. Для ігор їх купують ще жеребцями у людей, які спеціально займаються розведенням, і платять за кожного по кілька тисяч доларів. Потім наступають роки наполегливих тренувань, посиленого харчування, дбайливого догляду. Досвідчений кінь сам відчуває, коли потрібно обійти і відштовхнути конкурентів від кози, а якщо господар хапає тушу – він зривається в галоп.
Човандози – люди поважні й небідні, адже переможці отримують гарні призи, від килимів і кольорових телевізорів до коней, автомобілів та грошових премій. Незважаючи на свій достаток, спеціальної форми учасники не мають. Хто одягнений в короткополий чапан, хто – в цупку стьобану куртку і товсті ватяні штани, здатні захистити ноги гравця від укусу коня чи випадкового удару батогом. У кожного змагання є свої спонсори. Зазвичай це ті, хто хоче справити весілля, провести обряд обрізання дітям або показати приїжджим гостям бузкаші. Вони й покривають усі витрати. Козлодрання обходиться як мінімум у 200-300 доларів, плюс окремо оплачується сам козел.
У святкові дні подібні ігри проводяться скрізь: на великих стадіонах у містах і на маленьких полях віддалених селищ. У Таджикистані нещодавно навіть створили Спортивну федерацію «Бузкаші», щоб розвивати цей вид спорту і брати участь у міжнародних турнірах.
Головне фото nationalpostsports.tumblr.com
Автор галереи: За надані фото дякуємо Бахріддіну Ісамутдінову
Морозиво зі смаком конини, мариновані комахи, риба зі смертельною отрутою – японській кухні є чим дивувати, вражати й шокувати. І чесно кажучи, перелік цих страв не завжды сприяє апетитові. Але ми не женемося за екзотикою. Істинний гастротуризм – це спроба збагнути менталітет і відчути національний колорит через традиційну кухню...
Автори антиутопій пророкують сотні бід людям майбутнього, яким знову і знову забороняють грати весілля, та, схоже, не все так страшно. У китайській провінції Юньнань, коло самісінького підніжжя Гімалаїв, живе матріархальне плем'я мосо, якому поняття шлюбу зовсім не знайоме.
В Австрії з'явився незвичайний маршрут, його вибирають любителі вокального стилю йодлем. Бредуть туристи долиною Циллерталь, широка стежина звужується, відкриваючи шлях тільки для найзавзятіших, і звивиста доріжка веде вгору. Зазирають мандрівники до хижки, яка має форму дзвіночка, обходять стороною найбільший ріг, прямуючи туди, де альпійські пастухи вели неквапливі музичні бесіди зі своїм стадом.
Маленький тост, шматочок сиру і ковток міцної кави. «Це вам не шведський стіл!» – обурено пробурчить офіціант, дивлячись на незадоволене обличчя туриста. Щедрій українській душі не збагнути, як таким можуть наїстись місцеві. Тому перед подорожжю до нової країни варто знати точно, де звечора приготувати собі бутерброди...
Новий рік в Україні не завжди розпочинався з ялинки, а замість Діда Мороза і Снігуроньки в гості чекали пустунку Маланку і моторного парубка Василя, та й не самих, а з почтом. Усі навіженості сходили з рук: витівки ряджених несли в собі сакральний зміст, продиктований логікою міфу про поєдинок весни і зими.
Різдво приходить, накидаючи теплий кожух на плечі. Ввечері воно приносить із собою м’яке світло першої вечірньої зірки, а зранку будить білим, але теплим сонцем. Якби про відчуття Різдва хтось запитав у бабці моєї прабабці, то, гадаю, її слова були б ідентичні моїм. Бо разом із мисочкою куті із рук у руки українські покоління передають і свої традиції.
Вітамінчики, загартовування, правильний режим дня... Це все добре і корисно, особливо в холоди, ось тільки іноді треба себе і побалувати й одночасно убезпечити від мікробів і застуди. У такий час найкращий засіб – глінтвейн.
Крихітка-син до батька прийшов і пропонує втекти від мами і бабусі на Північний полюс? Тільки не треба трагічних промов про люті морози, суцільну темряву полярної ночі і голодних білих ведмедів! Змовницьки підморгніть сміливцю й запропонуйте справжню чоловічу справу – навчитися будувати іглу для ночівлі в краю вічної мерзлоти під час зимових канікул.
Кажуть, чим простіше, тим краще, але чи так це? Ми знаємо, що не всі народності сповідують цей принцип. OUTLOOK знайшов найбільш дивніі, складні і важко вимовляючі мови світу і хоче поділитися цим з читачами.
OUTLOOK часто розповідає про кухні народів світу, але, коли йдеться про Італію, писати про країну загалом було б злочином. Кожен з її двадцяти регіонів – це окремий світ зі своїми тонкощами і спеціалітетами. І нехай звання гастрономічної столиці Італії носить Болонья, її офіційній столиці Риму теж є чим похизуватися.
Традиційний японський театр кабукі завжди лишався загадкою для європейського менталітету: зрозуміти спектакль без підказок гіда може хіба що спеціаліст з культури Країни вранішнього сонця. Слово «кабукі» у перекладі значить «майстерність пісні і танцю». Чому не оперета? Суть постановки не зводиться до музичної вистави...
Наш «перуанський цикл» продовжується розповіддю про найбільш шанованих тварин у Перу. Вони – як зв'язок піж сьогоднішнім і минулим, грають важливу роль у житті цього народу. Мудрі предки сучасних перуанців, давні інки, жили у повній гармонії з усім живим, що їх оточувало. Мудрі предки сучасних перуанців, давні інки, жили у повній гармонії з усім живим, що їх оточувало.
Мандрівка в Латвію обриває ланцюг повсякденності, впускаючи у світ потаємні фантазії, котрим немає виходу в коловороті буднів. Блукаючи у вікових соснах, свіжий балтійський бриз млосно перебирає струни очікування чогось незвичного. Мрії справді збуваються – тільки треба знати, де загадувати бажання.
Килими вішають на стіни як символ достатку, стелять на підлогу для створення затишку і підносять як дорогий подарунок. А роздивлятися химерні малюнки у вигляді ромбів і зірочок на них, вгадуючи їх значення, – справа вельми цікава. Поширені по всьому світу килимові традиції були запозичені у східних народів, які першими навчилися робити пряжу і тканини з волокнистих матеріалів.
Професія сажотруса нещодавно увійшла до рейтингу найбільш рідкісних спеціальностей світу. А ще якихось сто років тому практично кожен житель Європи міг розповісти чимало цікавого про цих хлопців-замазур. Ми не винайшли машини часу, однак факти про представників такого вимираючого ремесла все ж роздобули.
При слові індійка в нашій уяві виникає красива жінка в сарі, неодмінно з безліччю прикрас і малюнків на тілі. Звідки в національних традиціях цього народу така пристрасть до прикрашання тіла? У цьому є не лише естетичний, але й глибокий сакральний сенс – відображення культури, вірувань і світогляду індійців...
У вільної боротьби не жіноче обличчя. Хороша дівчинка повинна мило усміхатися і берегти чепурне платтячко, а не розмахувати кулаками, але в суворих Андах такі ніжні квіти не ростуть. Справжня болівійська чоліта і за словом в кишеню не полізе, і тумаком при нагоді огріє, а в неділю, підібравши накрохмалені спідниці, ринеться у бій без правил.
Магазини, супермаркети, ринки – всі ці місця невід’ємна частина життя будь-якої людини на нашій планеті. Здавалося б, що в них незвичайного – кругом усе схоже, хіба що товари і ціни різняться в залежності від країни чи міста. Насправді все не зовсім так – до деяких базарів слід діставатися вплав… Про них ми і розповімо.
Якщо вірити кінематографу, то типовий самурай постає перед нами як суворий, мовчазний і навіть трохи відлюдний воїн. Але цей образ усе ж ніяк не збігається з дійсністю... Олена Расенко пропонує вам переконатися в цьому, зустрівшись зі справжнім самураєм і навіть завітавши до бару, де збираються камікадзе.
Уявити японця, який не їсть риби, так само важко, як і шотландця, який не п'є віскі. Олена Расенко розповість про унікальне місце, де нащадки самураїв купують морські делікатеси до столу.
Фото sibreal.org
