Знай наших: Ежен Деслав
Дипломат, журналіст, кінорежисер, історик, бойскаут, робітник заводу «Рено» – це не просто захопливі та мужні професії, а й те, чим протягом усього свого життя займався Євген Слабченко, який народився в самісінькому серці України – на Черкащині 1899 року. Будучи практично ровесником нового століття, цей неймовірно активний та енергійний українець починав свою діяльність як громадський активіст і волонтер УНР у роки революцій і війн, які спалахнули внаслідок краху Російської імперії в 1917 році. Отримавши досить скромну провінційну освіту, Слабченко не соромився опановувати нове впродовж всього свого життя, тому і кар'єрними сходами просувався стрімко – в січні 1919 р. учорашній випускник Білоцерківської гімназії і засновник одного з перших українських загонів скаутів отримує призначення на посаду другого аташе Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки в США. На початку 1920-х років він долучився до створення осередків українського пласту в Празі й Подєбрадах: в жовтні 1921 року Євген Слабченко та Юрій Гончарів-Гончаренко створили в Празі «Українську скаутську організацію» («УСОР»), а саме – Першу дружину «Золотого Тризуба» й зареєстрували її в чеському Союзі юнаків-скаутів – Скаутів-РУС із назвою «III Клуб Олд-скаутів українців». Це була перші українська органі0ація на чужині. Празькі олд-скаути займалися пропаґандою самої ідеї пласту та фізичного виховання, підримували віру молоді в українську ідею. Її прихильнику і представникові першої когорти співробітників українських закордонних установ доби Української Народної Республіки шлях повернення в більшовицьку Україну було заблоковано.
Фото zbruc.eu
1924 року Євген Слабченко вирушив до Парижу, куди почали збиратися численні діячі Української революції, приїхав С. В. Петлюра та його оточення. Однак інтерес до «чистої політики» юнак поступово втрачав. Він прагнув знайти себе у Франції, залишаючись душею в Україні. «Я починав мою життьову кар’єру в Парижі… простим робітником на заводі Рено», – згадував він про початок свого паризького життя.
Невдовзі Євген Слабченко стає Еженом Деславом і здобуває світову славу в новому і неймовірно популярному в ті роки мистецтві – кінематографі. Він закінчує спеціальні курси кіномеханіків, і, опанувавши технічний бік питання, береться знімати перші фільми. Завдяки своєму таланту помічати не надто очевидні на перший погляд речі він досягає успіху в використанні крупного плану, подвійній експозиції, оптичній деформації, нестандартних прийомах монтажу, що робило його праці впізнаваними й забезпечувало місце серед піонерів світового кіно. В історію світового кіноаванграду він увійшов творами «Марш машин» та «Електричні ночі» (1928), «Монпарнас» (1929), «Війна хлопчаків» (ігровий фільм, знатий спільно з Жаком Даруа 1936 р.) Мав успіх Деслав і в кіножурналістиці. Його «кіноетюди» почали з’являтися й у спеціальних кінематографічних часописах Франції та інших країн: «Наше-то Кіно» (Софія), «Cinemagazine» (Париж), «Cesky Filmovy Svet» (Прага), «Journal d’Ecran» (Бордо) та ін. 1927 року він став ще й французьким кореспондентом Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), активно друкувався в журналі «Кіно»; готував збірки оповідань «Кінематографічний Париж», «Європейські враження» («Європа між двох війн», «Українець бере Європу»), «Енки є всюди», пропонував їх для публікації у «Краківських вістях» чи інших виданнях. 1928 року заснував клуб «Друзі українського кіна» як паризьку філію створеного за ініціативою правління ВУФКУ в Києві Товариства друзів радянського кіно, супроводжував О. П. Довженка під його перебування в Парижі.
Фото fenixclub.com
Працював, окрім Франції, в Іспанії, Швейцарії, Канаді. Від 1949 р. брав участь у Каннському кінофестивалі, рекламував там Україну. На кінофестивалі в Локарно того ж року він зустрівся зі швейцарським кінооператором Гансом Лойенбергером, який репрезентував свій фільм, відзнятий в Україні 1943 р. Разом вирішили зробити з того матеріалу великий фільм, що буде мати назву «Країна чорної землі». Однак проект втілити не вдалося. Останні праці Ежена Деслава – «Картинки в негативі», «Фантастична візія» (1956), мріяв зняти фільми «Мазепа».
Від початку 1950-х аж до передчасної смерті у вересні 1966 р. він займався збиранням Світової бібліотеки україніки та Дипломатичного архіву й бібліотеки в її складі, широко рекламував свою діяльність у цій сфері й залучав до неї знаних співітчизніків, розшукував у європейських країнах (Франції, Італії, Швейцарії та ін.) та країнах Північної Америки дарувальників, а іноді купував бібліотечно-архівні колекції українських діячів. Важливо розуміти, що Деслав – це не просто людина з камерою, а справжній художник, який в 1920-1930-х роках був представником світового кіноавангарду, його знали не тільки в Європі, але і в США та Канаді.
При всій своїй активності Деслав-Слабченко ані на мить не забував про Україну, будучи навіть далеко від неї, він робив неймовірно багато – писав історичні нариси, пропагував українську культуру, збирав українські книги та документи. І нехай йому не судилося побачити, як наша країна стає незалежною – Євгена не стало 1966 року – в цьому успіху, безумовно, є і його внесок. Таких видатних українців, як Слабченко, не можна забувати, це справді наша гордість. І прекрасно, що нині чимало плям нашої історії висвітлено, багато біографій досліджено, і ми думаємо не тільки про майбутнє, але й не забуваємо свого минулого, адже воно того варте.
Науковці, невтомно вивчаючи життя і діяльність знакових особистостей, своїми працями знову змушують бути на слуху імена видатних українців, яких із плином часу несправедливо забуто. Так, доктор історичних наук, професор Ірина Матяш, яка є упорядником «Дипломатичної історії України» Ежена Деслава, провела чимало експедицій і досліджень. Світлини з творчої зустрічі, присвяченої видатному українському дипломатові, в нашій галереї.
Головне фото japantimes.co.jp
