Більше ніж клуб – футбол по-каталонськи
Батько «Барселони» – швейцарець Ганс Кампер. Колись він працював у столиці Каталонії звичайним головним бухгалтером транспортної компанії та настільки асимілювався з місцевим населенням, що став Жоаном Гампером, і... у жовтні 1899 року вирішив створити футбольний клуб. Вітчимами ж новоявленої «Барси» можна назвати двох братів-англійців – Ернеста й Артура Уїтті. Їм вона зобов’язана своєю досить нетиповою яскравою колористикою. А справа в тому, що Уїтті хоч і народилися в Барселоні, проте освіту здобували на Туманному Альбіоні, в школі Мерчант (Гартфордшир). Кольори цього закладу – гранатовий і синій – згодом стали клубними.
Так, саме під витримано англійським «біколором» «Барселона» разом з мадридським «Реалом» і «Атлетиком» з Більбао опинилася біля витоків зародження іспанського чемпіонату. У міру зростання майстерності клубу збільшувалася кількість його прихильників, які збиралися повболівати за своїх хлопців на стадіоні «Камп де ла Індустрія». На останньому ряді спортивної споруди глядачі сиділи таким чином, що їхня задня частина звисала і її було добре видно з вулиці. Саме тому фанатів команди, а з часом і гравців, охрестили прізвиськом «кулес», що перекладається як «дупи».
За іронією долі, філейні частини вболівальників роздивитися було значно легше, ніж діяльність самої команди – довгий час вона перебувала в тіні «Реала». Періодично «каталонцям» таки вдавалося виграти внутрішню першість, однак головні клубні трофеї залишалися недосяжними. Враховуючи те, що «Реал» ненажерливо відхоплював кубки один за одним, ситуація взагалі виглядала безпросвітно.
Втім, до певного часу – незабаром фортуна перестала показувати каталонцям горезвісну «кулес». Першим європейським турніром, який підкорився команді, став Кубок ярмарків, нинішній аналог Ліги Європи. Добули його у 1958 році з приходом легендарного тренера Еленіо Еррера. Уродженця Буенос-Айреса нарекли «Спасителем», адже він перервав гегемонію мадридців. Інструктор першим наполіг на тому, щоб у виборі основного складу спиратися на своїх вихованців. І зараз каталонська футбольна академія – найповажніший постачальник молодих талантів. Його також називали «магом», оскільки він поїв гравців трав’яними чаями, які мали покращити їхню фізичну форму, а ті щиро вірили, що приймають чарівне зілля. Однак з першою зіркою «Барселони», Ладіслао Кубалою, в Еррери стосунки не склалися. Тренер звинувачував натуралізованого угорця у відсутності дисципліни і зловживанні алкоголем, за що й прирік його «гріти банку» на лаві запасних. І це при тому, що все одно вважав Кубалу найталановитішим із футболістів, з якими йому доводилося працювати. Втім, незважаючи на помітний прогрес, головного свого завдання – перемоги в Кубку європейських чемпіонів – «Спаситель» не виконав, тому його попросили піти з клубу.
Не менш знаковою фігурою виявився для «Барси» і голландець Йоган Кройф. Перебрався він до клубу в серпні 1973 року з рідного «Аякса» вже зіркою. На той момент спортсмен зібрав колекцію з двох «Золотих м’ячів» і трьох Кубків чемпіонів. У складі «блаугранас» він виграв чемпіонат країни та Кубок Іспанії, а також втретє був визнаний кращим футболістом Європи. Проте головний успіх в «Барселоні» чекав Йогана на тренерському містку. Під його керівництвом у 1992 році команді, нарешті, вдалося завоювати такий довгоочікуваний для кожного каталонця Кубок чемпіонів.
Наступним «ковалем» удачі «Барси» став також виходець із країни тюльпанів, Франк Райкард, який виграв Лігу чемпіонів у сезоні 2005/2006. Два роки потому з клубом почав працювати наставник молодіжного складу, Хосеп Гвардіола, з іменем якого пов’язані останні досягнення «Барселони». Рішення піти далося Пепу непросто, однак після низки гучних перемог, а в це вкладено колосальну тренерську працю, відпочинок для нього був справді необхідним.
Післі клубом опікувався аргентинець Херардо Мартіно, а сьогодні - Луїс Енріке. Завдання не з легких з огляду на те, що тепер, на хвилі минулих успіхів, планку перед ним ставлять якнайвищу.
Адже пам’ятаючи, як емблему «Барси» на футболці цілували кращі футболісти світу, і бачачи колекцію усіх можливих нагород в музеї каталонців, розумієш – регрес клубу фактично означає його смерть.
М’ячу фортуни просто не можна дозволити відкотитися. Втім, він поки й не збирається.
