ДІАЛО ІССА – ВІЦЕ-ПРЕЗИДЕНТ АФРИКАНСЬКОЇ РАДИ В УКРАЇНІ: «Головна наша місія – це забезпечити діалог культур»
Коли 1986 року виїжджав із Гвінеї, навіть і не підозрював, що залишусь жити в Україні. І абсолютно нічого не знав про цю країну, крім того, що це одна із 15 республік, що входять у склад СРСР. Розмовляючи французькою й англійською мовами, російською я міг сказати тільки одне слово – «перерыв».
У столицю України я потрапив за розподілом у Москві, звідки мене відправили навчатися в Київський інститут інженерів цивільної авіації. Моє перше враження – неймовірна країна. У мене на батьківщині навіть колір землі відрізняється. В Африці вона нібито червона, а тут чорна і сіра. Це вже потім я дізнався, що у вас найкращий чорнозем у світі, на якому росте все. Навіть якщо палицю кинути – вона пустить коріння.
В Україні дуже красиві і працелюбні жінки. Правда, коли я вперше їх побачив, був шокований. Я приїхав поїздом і помітив, що кругом працюють представниці прекрасної статі. У нас жінок в основному можна зустріти в офісі або на ринку. Але на рейках важка фізична праця – було незвично, і дуже вразило.
Найважче було звикати до погоди і місцевої кухні. Українські страви дуже відрізнялись від того, що я звик їсти. Причому всім – кольором, запахом, смаком і навіть принципом приготування. У нас їжа більше гостра, а тут приправи використовують дуже мало. Крім того, вперше довелося готувати самостійно. У нашій сім’ї я один хлопчик і п’ятеро сестер, і мене ніколи не допускали до кухні. Тому довелося вчитися – спочатку смажити яйце, потім – картоплю. Наприкінці першого курсу вже міг навіть плов приготувати і зварити борщ. Та найскладнішою була адаптація до погоди. Між зимою і літом тут дуже великий перепад температур. На жаль, до холодів я не звик і досі. І як би добре і тепло не вдягався, які б рукавички не носив, руки, особливо пальці, все одно мерзнуть.
Авіація – це любов і хобі всього життя. Але працювати в цій сфері і за першою моєю освітою не довелося. Після закінчення механічного факультету я намагаюся не втратити кваліфікацію і постійно проходжу стажування на різних курсах. Маю навіть сертифікат перекладача науково-технічних текстів. Але заробляти на життя, займаючись бізнесом, допомагає другий диплом менеджера з персоналу. Я вільно володію англійською, французькою і російською мовами. Розмовляю на кількох африканських діалектах і трохи арабською. Знаю і українську, але вважаю, що не ідеально.
Більшість африканців в Україні – студенти: одні приїжджають, інші виїжджають. І цей потік ніколи не припиняється. Є ще дві категорії – біженці і ті, хто лишився тут жити, створивши сім’ю чи започаткувавши бізнес. Найбільше вихідців із Нігерії: у них найбільша діаспора в Україні. Далі йдуть Марокко, Конго, Камерун, є і з моєї країни – Гвінеї. Останнім часом дедалі більше прибуває людей із Судану. Представлена і ПАР, але переважно діловими людьми.
Усі африканці, котрі приїжджають в Україну – мирні і приязні люди, які хочуть або вчитися, або працювати. Повірте: ніхто не стане їхати за 10 тисяч кілометрів заради того, щоб махати кулаками. В Африці, якби люди цього хотіли, проблем вдосталь. Тому про всіх, хто приїхав сюди, можна зі стовідсотковою впевненістю сказати: вони хочуть отримати корисні контакти, шукають підтримки і розуміння.
Ситуація з адаптацією африканців в Україні не оптимістична. З вищою освітою і з дуже високою кваліфікацією знайти роботу тут практично неможливо. Як варіант – це створювати собі робочі місця. В основному це сфери обслуговування і торгівлі, де не потрібні великі гроші. Або повертатися додому, де теж не буде роботи, якщо до закінчення навчання хтось із родичів чи знайомих не допоможе з її пошуком. І ти розпочинаєш все з нуля, незважаючи на освіту і те, що навчався як державний стипендіат. Тому багато, отримавши диплом, їдуть у треті країни.
Африканську раду в Україні створювали з метою об’єднати вихідців з африканських країн. До цього було кілька невдалих спроб об’єднати всіх під одним дахом. Засновували якісь студентства, земляцтва з однієї країни. Але всі вони не мали юридичного оформлення. Ми бачили необхідність цього кроку. Особливо в 2006-2008 роках, коли був великий сплеск ксенофобії і расизму в Україні. На африканців часто вчиняли напади з побиттям. І ми зрозуміли: якщо не створити щось офіційне, буде складно привернути увагу до всіх цих проблем, а відповідно і вирішувати їх. Ось так 2010 року і з’явилася Африканська рада в Україні.
Починати нове непросто, і критиків завжди вистачає. Нам казали: до вас ніхто не міг цього зробити, і ви теж тільки змарнуєте час. Але я не стомлююсь повторювати: люди різні, і цілі різні. Головне – твоє бажання і віра. Так воно і вийшло: ми зробили те, що хотіли, об’єднавши зусилля й інтереси 40 різних африканських общин і земляцтв.
За неповних 5 років ми довели, що ми можемо, і з нами вже рахуються. Наша організація є членом різних асоціацій. Наприклад, Ради національних меншин, що працює і з Верховною Радою, і з Кабінетом Міністрів, і з місцевою владою. Африканська рада входить до складу наглядової ради при Міністерстві закордонних справ. Нас запрошують до участі у міжнародних конференціях за кордоном, наприклад, 2014 року у Відні. А цього року як громадську організацію , котра дуже активно працює в Україні з питань інтеграції і взаєморозуміння, нас запросили в Кишинів.
У нас в організації – всі волонтери. Адже Африканська рада грошей не заробляє, і ніхто за свою роботу зарплату не отримує. Та, незважаючи на це, у нас багато радників із числа українців, які нам допомагають. Є африканці й афроукраїнці – це ті, у кого один із батьків родом із Африки. Кожен займається тією справою, яку знає, і може бути максимально корисним.
Ми не тільки допомагаємо інтегруватися африканцям в Україні, але й знайомимо самих українців з нашою культурою. А в себе на батьківщині розповідаємо, що у світі є дуже красива країна і талановита нація. Адже раніше, коли ти казав Київ, всі вважали, що це Росія. Але останнім часом, особливо через останні події, всі в Африці вже знають: це дві абсолютно різні держави.
Усі ми працюємо заради викорінення проявів ксенофобії і расизму.
Адже подібні речі відбуваються через незнання інших культур і звичаїв. Тому треба більше розповідати, хто і що ми за люди? І ось через такий діалог більше дізнаватися один про одного, знаходячи взаєморозуміння. Потрібно прибирати створені незнанням штучні перепони – і багато питань тоді відпадає.
Офіційно в Україні ніхто не хоче визнавати наявність ксенофобії і расизму. І намагаються всі гострі кути згладити. Але тільки через мовчання проблема сама по собі не щезне. Найсвіжіший приклад – напад на африканців на одному з останніх футбольних матчів на «Олімпійському». Було поранено людину, і тільки тому стоїть питання розслідування цієї справи. Хоч постраждало значно більше людей, але вони не писали заяви. А все тому, що не вірять в українську правоохоронну систему і чесне розслідування. Постраждалого африканця можуть викликати на допити десятки разів, але не шукати винуватця. Якщо, звичайно, не сталося вбивство. Тобто там, де є жорсткий кримінал зі смертю, – там ще можна розраховувати на закон. Але якщо йдеться про хуліганські дії, з розслідуванням так тягнуть, що врешті решт потерпілі забирають заяви. А в разі повторення історії африканці не поспішають шукати захисту у міліції, бо не хочуть проходити цей складний шлях допитів і принижень.
Побутових історій неповаги до африканців теж немало. Наприклад, дуже часто в автобусі біля них ніхто не сяде і не стане поруч. Але ми на таке не звертаємо уваги. Люди різні, але більшість – хороші і приязні. І навіть якщо позитива небагато, саме від нього слід отримувати задоволення. Ми всім кажемо: звертайте увагу на позитив і самі випромінюйте позитив. І головне – усміхайтесь. Адже усмішка всіх єднає.
Ми багато працюємо над тим, щоб українці нас краще знали і розуміли. Наприклад, ми проводимо культурні зустрічі під назвою «Живі бібліотеки». Ми вважаємо: кожна людина – це унікальна книга, причому жива. І саме вона може найкраще розповісти про свою країну, про культуру і традиції. Ми збираємо людей, які можуть поділитися своїми знаннями з іншими. Часто зустрічі супроводжуються дегустаціями національних кухонь і різними майстер-класами. Ми хочемо, щоб нас знали і розуміли, що там само ми любимо і поважаємо Україну і її народ.
