Психоделізм старої мультиплікації vs кліповість нової

Досить складну для дитячого сприйняття стрічку Норштейна створювали практично вручну – їжачок, який то з'являвся, то зникав, був зроблений за принципом театру тіней. Перед об'єктивом камери викладали шари скла, і анімовані герої переміщалися по дзеркальній поверхні. Ефект туману отримували за допомогою звичайної друкарської кальки. Пізніше описана традиція не раз переглядалася, трансформуючись у нові досягнення світової мультіндустрії. Так, японський художник Хаяо Міядзакі зізнався, що вважає російського мультиплікатора Норштейна своїм учителем, а принципи радянської школи лягли в основу аніме. У 2009 році американці випустили пародію на мультфільм «Їжачок у тумані», повторивши сцени з істотою, яка загубилася в тумані, у серіалі «Гріффіни». Втім, хто і як би не намагався перейняти напрацьовані анімаційні прийоми – домогтися потрібної глибини психологізму виходило далеко не у всіх.

Однак є й винятки. Безумовним лідером серед творців психоделічних мультфільмів можна назвати «Арменфільм» (зараз – «Armenia Studios»). Варто лише згадати «У синьому морі, у білій піні» (1984) та варіації на тему золотої рибки – «Ух ти! Риба, що говорить!» (1983) і «Хто розповість небилицю» (1982). 

Те, що останній орієнтований на дорослого глядача, підтверджують багато фактів – поставивши стрічку на паузу, можна помітити, як на тлі інсталюється картина «Дівчинка на кулі» П. Пікассо.

«У синьому морі, у білій піні»

Однак, крім претензійного як для незміцнілої психіки відеоряду, творці мультиків нерідко підбирали і відверто «недитячий» музичний супровід. 

Володимир Тарасов, режисер фантастичного «Контакту» 1978 року, використав тему з кінофільму «Хрещений батько» – «Speak Softly Love» і композицію Джорджа Гершвіна «Oh, Lady Be Good».

«Контакт»

У ранг «мультів-важкоатлетів» також одностайно зараховують майже всі екранізації «Аліси в Країні чудес» Льюїса Керролла. Крім того, до цієї категорії належить «Таємниця третьої планети» Романа Качанова (екранізація повісті Кіра Буличова), «Пластилінова ворона» і «Падав торішній сніг» Олександра Татарського, «Скринька із секретом» за мотивами казки Володимира Одоєвського, «Дуже синя борода» Володимира Самсонова та багато інших. До речі, остання стрічка у 1981 році відхопила приз на Міжнародному кінофестивалі в Більбао (Іспанія) і у відкритих джерелах була помічена як з припискою «мультфільми для малят», так і з міткою «мультиплікаційний фільм для дорослих».

Напрошується питання – для кого ж призначені мультики такого роду? Для дорослих, для дітей, для всіх? Чи добре це? Щоб зрозуміти, за яким принципом ми відбираємо і зберігаємо в пам'яті стрічки з дитинства, я провела спеціальне опитування серед респондентів від 20 до 40 років. Більшість із них з ностальгією згадують те, що показував їм телевізор у юні роки. У відповідях найчастіше звучать: «Домовичок Кузя», «Простоквашино», «Вінні-Пух», «Бременські музиканти», «Солом'яний бичок», «У деякому царстві», «Кошеня на ім'я Гав», «Капітан Врунгель», «Ну, постривай», «Малюк і Карлсон», «Летючий корабель», уже згадані «Їжачок у тумані» і «Пластилінова ворона», «Острів скарбів», «Падав торішній сніг», «Жив-був пес», «По дорозі з хмарами». Що в цих мультфільмах такого, чого не знайти в сучасній масовій індустрії? Спільна думка, якою діляться люди, котрі взяли участь в опитуванні, така: названі казки краще відображають реальне життя і змушують задуматися над своєю поведінкою, думками, прагненнями. А ще дають надію на те, що зло буде переможене, навіть якщо його колосальна перевага очевидна. При цьому сама «картинка» відсувається на другий план, дорослі частіше відфільтровують «меседж», розглядаючи мультик вже зі зрілої позиції. Саме тому у відповіді затесалися і наші «складні для сприйняття» мультфільми – у них всупереч дивній оболонці майже завжди закладена глибока ідея.

Продовжуємо опитування. Цього разу говоримо з дітьми від 8 до 11 років. Змінився часовий контекст – відрізняються й відповіді. Лідирують саги про богатирів, «Школа монстрів», «Шрек», «Angry Birds», «Мадагаскар», «Людина-Павук», американські версії радянських мультфільмів, а також пародії на знамениті казки, такі як «Колобок» і «Червона шапочка».

— Якщо обирати між радянською і американською «Пурпуровою квіточкою», що вам більше до душі? – запитую малечу.

— Звісно, американські! – наперебій відповідають діти. – Спецефекти! Сюжет! Там все так гарно!

Чіпляюся за слово «сюжет»:

— Друзі, «Алісу в Країні чудес» дивилися? – Я ж бо пам'ятаю про складні філософські перипетії цієї дитячої казки, де шлях розглядається як буття з його перешкодами, злетами і падіннями, а абсурдні на перший погляд ситуації відображають теорію ймовірностей, розширення Всесвіту, емпіричний аналіз, природний відбір.

— Ну так, – відповідає Ліза з нудьгою в голосі. – Дивилася. Це ж там, де дівчинка туди-сюди ходить? Мені більше подобаються «Andry Birds» – «Злі пташки» в перекладі.

Саме на понурості, чорному гуморі й трагічній кінцівці в теперішній мультіндустрії акцентувала нашу увагу і доктор психологічних наук Олена Смирнова. Дається взнаки також «кліповість» свідомості сучасних дітей: вони звикають до примітивних взаємин на екрані і переносять їх у своє життя...

Повертаючись до наших «мультфільмів для дорослих», можна сказати, що сьогодні вони ризикують взагалі випасти за межі сприйняття дитини, так і лишившись незрозумілими... Насправді ж навіть дитячі казки не такі вже й прості, адже вони були створені, щоб допомогти підготуватися до дорослого життя. Тому замітка для батьків: задумайтеся про те, який «плацдарм» на майбутнє ви формуєте своїм дітям, обираючи, що їм показати, або взагалі не переймаючись цим питанням. Та й самі не нехтуйте можливістю переглянути те, що в дитинстві ви так і не змогли зрозуміти, – ну а раптом...