Неймовірні історії створення гімнів країн світу
Почнімо з «Марсельєзи». Її було написано за одну ніч. У квітні 1792 року, коли Франція воювала з Австрією, у Страсбурзі формувалися загони добровольців. І ось останньої перед виступом ночі, проти 26 квітня, мер міста пригощав військових прощальною вечерею. Після декількох келихів (чи пляшок?) він умовив інженера Клода Жозефа Руже де Ліля, який захоплювався на дозвіллі музикою, скласти бадьорий марш, під який військо рухатиметься до перемоги. І той, використавши гасла революційних плакатів того часу: «До зброї, громадяни!», «Тремтіть, короновані тирани!», «Вояком кожен став у нас!», до світанку явив публіці майбутній гімн. Спочатку він називався «Військовий марш рейнської армії», а «Марсельєзою» став тому, що першими його виконали солдати Марсельського добровольчого загону. Взагалі, головна пісня Франції доволі агресивна, і, якби іноземці, які від неї розчулюються, прочитали переклад, то, ймовірно, шанувальників поменшало, адже деякі рядки вельми кровожерливі, скажімо: «Нехай крові ворожої нап'ються наші ниви», «Вбивства жінок і дітей», « Смоктати народу кров»...
Малайзія не мала свого генія однієї ночі. Може, тому до кінця 19 століття країна жила без гімну. Але під час візиту делегації до Великої Британії 1888 року англійці схаменулися, що їм нічим музично зустріти султана Перака, запрошеного королевою Вікторією. Перед приїздом високого гостя організатори поцікавились у його помічника, що грати під час церемонії. Малайзійцеві було соромно зізнатись, що його країна не має національної пісні, тому він наспівав модну на той момент сейшельську мелодію. Коли прибув Перак, підлеглі передали йому, що під час знайомої композиції треба буде підвестися. Султанові прийом сподобався, і відтоді хіт є справжньою національною піснею, яку після здобуття незалежності в 1957 році затвердили, написавши новий текст і назвавши «Негараку», що перекладається як «Моя країна».
І якщо монарх досить легко погодився на сейшельську мелодію, люди творчі не такі компромісні. Це доводить випадок з поетом Франсіско Гонсалесом Боканегра, якого вся рідня довго вмовляла узяти участь у конкурсі зі створення національного гімну Мексики. Поет відмовлявся, допоки кохана дівчина Гваделупа Пілі не замкнула його в гостьовій кімнаті батьківського дому. Приміщення, до слова, було прикрашено патріотичними картинами на тему багатовікової історії держави. Нині ніхто не скаже: чи то картини надихнули Франциска, чи то йому просто набридло сидіти в чотирьох стінах, однак через кілька годин він просунув під двері вірша з десяти строф, який, зрештою, і переміг на конкурсі.
Створення гімну маленького острова Єлени в південній Атлантиці нагадує історію написання «Марсельєзи». Річ у тім, що такого собі Давида Мітчелла, котрий жив у 800 милях від останнього притулку Наполеона, на острові Вознесіння, приятель попросив скласти пісню для «єленівців, загублених в океані». Про вечерю з вином історія не згадує, але щось теж надихнуло Мітчелла, і він за одну ніч написав веселу композицію в стилі кантрі, з якої і нині тамтешня радіостанція розпочинає щоденний ранковий ефір.
Уругвайський гімн потрапив до нашої добірки відразу з двох причин. По-перше, він найдовший з усіх – його повне виконання займає понад п'ять хвилин. Тому під час офіційних прийомів виконують тільки перші куплети. А по-друге, його автор, місцевий поет Франсіско Естебан Акунья де Фігероа, який встиг попрацювати і на держслужбі, зокрема міністром фінансів, прославився також тим, що створив національну пісню ще й для Парагваю.