Гетто світу: Кольоровий Париж
Якщо ви забули або не бачили цю картину – у ній ідеться про ізольовану від міста чорношкіру частину Парижа, де панує анархія, а єдиний працюючий закон твердить, що має рацію той, у кого більше зброї. Звісно, у кіно багато вимислу, але факт лишається фактом: в околиці станції метро «Барбес-Решуар» поліція і в реальному житті намагається не заїжджати. Тамтешнє населення її не визнає, і інакше як перестрілками такі візити стражів порядку нічим зазвичай не закінчуються. Ще б пак, «фараони» заважають виготовляти і продавати наркотики і намагаються контролювати проституцію.
Всупереч поширеній думці, Барбес «став» таким не після того, як його заселили африканські мігранти. Ще далекого дев’ятнадцятого століття ця місцина славилась крутою вдачею і суцільним хаосом. Перебуваючи передмістям Парижа, Гут д’Ор, як раніше називали ці території, приваблював своїми барами і борделями різношерсту публіку з усієї Франції. У цьому місці можна було і сховатися від правосуддя, і повеселитися від душі. Останнім, до речі, не гребував навіть знаменитий письменник Еміль Золя, який присвятив кварталу свій роман із красномовною назвою «Пастка». Саме така вивіска красувалася над легендарним шинком, де вдень і вночі відпочивали парижани з усіх регіонів, оскільки у самому місті через податок алкоголь був дорожчим. Тому і Золя, й інші любителі пропустити стаканчик-другий перетинали цей умовний кордон між передмістям і столицею і відривалися на повну за копійки.
У двадцятому столітті, коли Барбес увійшов до складу вісімнадцятого округу Парижа, сюди і стали переселятися африканці, які вирушили в Європу у пошуках кращої долі. Тут і житло було дешевше, і робота доступніша, і в документи ніхто особливо не зазирав. Більшу частину свого часу вони займались нелегальними справами: переважно сортуванням наркотиків і збутом їх по місту і країні. Такі вилазки нерідко закінчувалися поліцейськими облавами, тому місцеве населення дедалі більше «замикалося у собі», і територію кварталу залишали тільки дуже відважні хлопці.
Сьогодні багато дітей мігрантів, що народилися в Гут д’Орі, взагалі не були за його межами, тому Монмартр, Сена, Лувр та інші пам’ятки для них так само далекі, як коли б вони жили в рідній Африці. Звичайно, багато хто намагається жити чесно – торгують кольоровими тканинами, фруктами, ідуть працювати різноробами у сусідні райони. Деякі жителі Барбеса, розуміючи, що грошей ці заняття приносять не так уже й багато, примудряються оформлювати собі соціальну допомогу і тоді вже і не працюють тяжко, і не вдаються до криміналу. Утім, неробство ще мало кому йшло на користь. Знічев’я буйні африканці влаштовують бійки і різанину з арабами, жорстоко проганяють боязких китайців, що мріють про Чайнатаун, і заради забави обкрадають парижан, які потрапляють сюди. Влада Франції розуміє, що ситуація критична, і весь жах у тому, що аналогічних районів багато: вони є і в Ліоні, і у Марселі, і у Страсбурзі.
На посаді мера Парижа майбутній президент Франції Жак Ширак якось сказав, що тут панує особлива атмосфера, атрибути якої – шум і запах. Ця ультраксенофобська цитата далеко не найбільш правого політика ілюструє той факт, що проблема не просто існує – її дедалі складніше контролювати. Сьогодні «нових» африканців намагаються працевлаштовувати і розселяти так, щоб їхня концентрація не була надто значною в окремо взятому кварталі, тому основні прагнення чиновників спрямовані у майбутнє, оскільки з існуючим Гут д’Ором та іншими гетто вже навряд чи що вдієш.
Найцікавіше те, що до туристів тут ставляться цілком прихильно, адже вони приносять не лише гроші, а й різноманіття у суворе життя. Звичайно, усім радять вирушати гуляти бульваром Барбес з мінімумом цінних речей і бажано у світлу частину доби. Вражень буде море: від неповторної місцевої кухні з кускусом і бараниною, справжнього вуличного репу, дивовижних танців до можливості викурити підробну сигарету «Мальборо», ну або ж щось міцніше: марихуану пропонують усіма мовами світу.
Така прогулянка відкриє не просто інший Париж, а, безумовно, спонукає замислитись і про глобалізацію нашої планети, і про те, що расові конфлікти у 21-му столітті – це реальна проблема, яка відчувається дедалі гостріше. Барбес – найкраща ілюстрація того, що закрити усіх приїжджих в одному гетто – це не вирішення, а тільки відкладання його. Адже з кожним днем і африканців, й інших мігрантів там стає дедалі більше, і недарма такі райони порівнюють із бомбою уповільненої дії.
