Гетто світу: Валійська Аргентина
Історія заселення цих територій уродженцями далекого Уельсу почалася в середині дев’ятнадцятого століття, коли шотландці, ірландці і валлійці були ущемлені у правах політикою британської корони. Неможливість голосувати, всілякі релігійні заборони, насильницьке впровадження англійської мови, обов’язкова служба в армії на просторах усього Королівства – ці «принади» спільного життя змушували сусідів чинити спротив, піднімати повстання і просто виїжджати якнайдалі.
Видатний соціолог і аристократ британець Майкл Д. Джонс кілька років спостерігав за життям валлійців за кордоном. Він дійшов висновку, що цей народ практично не асимілюється, зате швидко налагоджує своє життя на чужині. У 1850-х роках Джонс вирішив особисто спонсорувати проект, що отримав назву «Уельс поза Уельсом». Науковець вирушив у мандрівку світом, щоб обрати країну, куди могли б переїхати невдоволені співвітчизники. Відвідавши Каліфорнію, Австралію і навіть Палестину, він зробив свій вибір, як би це не було дивно, на користь Близького Сходу. Хтозна, який вигляд мав би сьогодні цей регіон, якби його населяли ще й валлійські мігранти, але історія не терпить, як відомо, умовного способу. Тому, коли Джонс відбирав валлійські сім’ї для «першого заходу» і шукав корабель, на нього несподівано вийшов уряд Аргентини.
Південноамериканці у ті роки охоче приймали мігрантів, оскільки територія їхньої країни була величезною і малозаселеною. Особливо це стосувалося земель південніше Буенос-Айреса, краю під назвою Патагонія. На нього хижо поглядало Чилі, тому аргентинцям було життєво важливо закріпити ці місця за собою. 260 квадратних кілометрів «свободи», можливість брати участь у політичному житті, недоторканність мови і віросповідання, допомога на перших порах – саме ці фактори змусили соціолога в останній момент відмовитися від палестинського варіанта. 1865 року корабель «Мімоза» зі 153 валлійцями відплив із Ліверпуля у бік далекого і невідомого континенту.
Британців зустріли не лише пустинні території, турботливі аргентинці і навіть гостинні аборигени, але й тропіки з їхніми повенями і незвичним кліматом. Засукавши рукава, учорашні фермери, ремісники і робітники взялися спільно з місцевим населенням споруджувати дамби, канали й інфраструктуру. Протягом кількох років люди із Великої Британії все прибували і прибували у громаду, і провінція Чубут перетворилася в унікальну місцевість, де по сусідству жили аргентинці, валлійці й індіанці. Від цієї угоди виграли всі: одні отримали власну землю обітовану, інші – нових жителів, чия участь допомогла вирішити територіальне питання, адже за їхньою спиною була сама Велика Британія, проти громадян якої Чилі вже навряд чи пішло б війною. Королівство, до речі, теж виграло, адже посилило свою зону впливу у регіоні.
Сьогодні Чубут – це чудове місце для життя і відпочинку, де природа явно не пошкодувала краси. Океанське узбережжя, величні Анди, погреби з найсмачнішим у світі білим вином, гірськолижні курорти, тропіки, які завдяки тяжкій праці тисяч валлійських переселенців уже не так небезпечні, оскільки сусіди давно не претендують на цю територію – чого ще бажати? Тамтешні міста і села нібито не відрізняються від інших аргентинських, але час від часу зустрічаєш не звичну для цих місць архітектуру, кафе з дивовижною їжею, написи не іспанською мовою, протестантські каплиці.
До нащадків мігрантів ставляться з величезною повагою. Адже окрім того, що ці люди заснували мало не половину місцевих фірм і підприємств, зокрема, і знамениту Торговельну компанію Чубута, підняли сільське господарство, вони кілька разів у дев’ятнадцятому столітті відмовили чилійцям, які намагалися «купити» їхню лояльність і допомогу у завоюванні Патагонії, запропонувавши більш широкі права і винагороду. Валлійці не просто відмовили, але й, відкинувши у бік свій пацифізм, заявили, що в разі чого будуть пліч-о-пліч з аргентинцями захищати кордон. На щастя, до цього не дійшло.
Неймовірний експеримент Майкла Д. Джонса виявився вдалим. По всій провінції функціонують школи, музеї і спеціалізовані клуби, де вчать не забувати предків і батьківщину. Між країнами існують сотні різноманітних культурних і соціальних програм, дружба народів справді квітне. Найбільш показовий приклад толерантності між ними – те, що валлійці і аргентинці за півтора століття спільного проживання жодного разу не воювали і навіть не конфліктували одне з одним. Це заслуговує на повагу і в черговий раз підтверджує, здавалося б, просту думку, яку людство чомусь так важко сприймає: всі люди рівні й однакові, треба просто розмовляти і допомагати одне одному.
Фото: upload.wikimedia.org, conociendoargentina.files.wordpress.com, static.panoramio.com.
