Іран: провінція Фарс. Частина 2
Гігантські руїни Персеполіса, Пасаргади, пам'ятники епохи сасанідів, котрі поклонялися вогню, гробниці знаменитих царів Кіра і Дарія. Сучасна провінція Фарс – це музей просто неба, скарбниця звичаїв та переказів, ключ до розуміння сучасної іранської культури. Тут жили Мулла Садра, Гафіз, Сааді, Сібуя – автори безсмертних літературних, релігійних і філософських праць. На місцевості досі кочують племена: кашкаї, хамса, мамасані та алвар кохкілуя, кожне з яких поділяється на численні клани. Тут карбують посуд, складають неймовірної краси мозаїки, вирощують мигдаль і гранат. Центром усього є місто Шираз. Зулейсі було трохи за 80. Маленька, сива, але напрочуд жвава жінка жила з неодруженим сином у невеликому містечку Екліді, на шляху до Шираза. Досить великий дім, срібний посуд, потерті перські килими на всю підлогу і стародавнє дзеркало в кам'яному обрамленні майже до стелі. Такою в образі бабусі постала переді мною іранська провінція.
Ми з друзями заїхали до Зулейхи, щоб передати подарунки від її знайомих і трохи перепочити. Вона зустріла нас накритим столом і міцними обіймами, наскільки здатна жінка, котра розміняла дев'ятий десяток. Кебаб з баранини, рисовий пудинг з шафраном, кюфта з курки, лаваш і суп зі шпинату, цибулі, часнику, яєць і стручкової квасолі. На десерт мигдаль і зерна гранату в глибокій тарілці. Гостинна бабуся зізналася, що перед нашим приїздом кілька днів чистила гранати і складала їх у посудину. Поки ми ласували фруктами, Зулейха розповідала, як багато для неї означає гранат.
Фото persiaadvisor.travel
Колись її, зовсім молоду дівчину років 14, віддали в дружини одному з військових начальників у містечко Фарс. Це був вигідний шлюб для її родини. Тоді ж, отримавши як придане великий гранатовий сад, Зулейха стала третьою дружиною в гаремі. Сад належить їй і нині, а соковиті, червоні плоди нагадують жінці про її єдине і велике кохання. Вона зізналася, що ніколи не відчувала ревнощів до суперниць, до того ж і бачилася з ними вкрай рідко. Адже у кожної з них був свій дім.
Будинок Зулейхи був типовий для іранських невеликих селищ. Обнесений високим парканом, так само піщано-сірим, як і все в окрузі. Показуватися без хустки на вулицях Ірану жінкам суворо забороняється, в тому числі й іноземкам. За порушення правила можуть побити палицями на одній з головних площ. Зате на території свого житла іранки ходять, як їм заманеться. Тому й огорожі навколо будинків тут такі височезні.
Фото peregrinetraveladelaide.com.au
А ось для плазунів висота не перешкода, тим паче, якщо поруч з огорожами ростуть дерева. Раз по раз селяни натрапляють у своїх садах на змій, які згорнулися клубочком на сонечку або ж дрімають серед старого мотлоху. Головне, розповіла Зулейха, не панікувати, а діяти без зволікань. Жінка згадала: одного разу, вийшовши на вулицю подивитися, як там її дитина, побачила у малого в ногах метрову гюрзу. Недовго думаючи, схопила гадюку за хвіст і перекинула через двометровий паркан на вулицю. Злякалася вже згодом.
Фото turquoisedomes.com
Увечері до нашої господині завітали подруги, маленькі жінки, повністю закутані в чорні накидки. І якщо в місті молоді іранки дозволяють собі в одязі гру на тему «прикрити, не можна, показувати», то в селах чітко дотримуються правил зовнішньої пристойності. Ба більше, жінки, щоб підкреслити свою скромність, беруть в зуби один із країв одягу, й тоді побачити можна тільки очі. Гості довго розпитували нас, як живеться в Україні, також цікавилися нашою думкою про Іран. І тут одна з нас допустила прикру помилку, через що шокувала іранок. Щоб передати своє захоплення від побаченого в цій країні, дівчина показала великий палець руки. Треба сказати, що в Ірані цей жест вважається вкрай непристойним. Літні жінки завмерли, одна з гостей упустила на килим тарілку з їжею, а Зулейха схопилася за серце... Знадобилося чимало зусиль, аби пояснити, що в нас цей жест має зовсім інше значення.
Фото persiannomad.files.wordpress.com
На ранок, прощаючись з нами, Зулейха винесла з дому старий Коран у чорній шкіряній обкладинці і прочитала над ним молитву, побажавши щасливої дороги. На наші відмовки, що ми, мовляв, християни, тільки махнула рукою і сказала, що не важливо, як ми називаємо Добро, головне, щоб ми в нього вірили. А ще, помахавши на прощання, Зулейха високо підняла великий палець руки і розсміялася.
Майже пустельна дорога до Шираза тяглася між геть голими скелями, сірими, млявими, час од часу пронизаними дивною чорною породою. Між горами виблискували озера своєю прохолодною красою, зверху кружляли птахи. Уздовж узбіч раз по раз проходили вівці, а за ними йшли сумні босі погоничі. В Ірані цю непросту роботу переважно виконують афганці, яким колись довелося тікати зі своєї країни через війну.
Головне фото apochi.rezdy.com
