Ювелірна майстерність Казахстану
Віддавна вважалося, що жінка без прикрас подібна дереву без листя. Задля слави жіночої краси і витонченості трудилися ювелірні майстри, названі зергерами (це слово перського походження в перекладі означає «золото»). З ранку до ночі у їхніх вухах відлунював звук молоточка, яким били по ковадлу, щоб перетворити матеріал на прекрасний виріб.
Найскладнішим і найдорожчим оздобленням був весільний головний убір сакеле, виготовлений з червоного оксамиту, доповнений вставками зі срібла і стрічками, на які було нанизано всілякі коштовні камені. Найчастіше це були корали, покликані захистити від лихого ока, і перлини, які сприяли добробуту. Щоб диво-виріб заграв барвами, майстер витрачав близько року.
Фото saveig.org
Серед прикрас, які носили незаміжні дівчата, найпопулярніша шолпа. Цей вишуканий аналог сучасної шпильки мав такий вигляд: на ажурній підвісці, яка сріблястими нитками чіплялася за волосся, кріпилися монети. Прикраса зобов'язувала дівчину, котра вплітає її в косу, мати плавну ходу – що м'якше вона ступала, то ніжніше лунав дзвін монет.
Ще одна вершина ювелірного мистецтва Казахстану, яка підкорила серця європейців, – браслет бес блезік. Призначенням цієї прикраси з каменів червоної яшми в оточенні ланцюжків було захищати від негативного впливу. До срібла додавали мідь, щоб надати сплаву жорсткості. До речі, таке ставлення до цього металу з давніх часів можна пояснити бактерицидними властивостями, а також знаннями про те, що ця речовина міститься в тканинах живого організму. Що стосується рослинного орнаменту прикраси, то пояснення у приході ісламу в Казахстан, адже ця релігія забороняє зображати людей на аксесуарах.
Усупереч сформованим уявленням про те, що мистецтво має служити лише для уславлення жіночої краси, казахи створювали прикраси і для чоловіків. Для воїнів призначалися особливі персні «від пристріту». Джигіти носили каблучки під назвою кус тумсик, на які знахарки начитували заклинання. Вони мали захистити на війні, зберігши життя і здоров'я власникові. Вибір срібної каблучки пояснювався ще й старовинними уявленнями казахів. Блиск, який випромінює срібло, в Казахстані любили порівнювати з ніжним місячним сяйвом, а саме нічне світило іменували «блідою планетою», яка дала народження благородному металу. Такий взаємозв'язок, що об'єднував міфологію з вірою в астрологічні прогнози, пояснює, чому казахи вірили у магічні властивості деяких прикрас.
Фото baurphoto.kz
За свідченнями стародавніх переказів, першим ремісником, який надав копіткій праці оригінальності та вишуканості, був Дауд Пайгамбар, більш відомий як пророк Давид. Про його майстерність складають легенди: в Даудових руках метал ставав м'яким і податливим, немов тісто, а сила майстра була потужнішою за вогненні іскри, які ніколи не обпалювали ювеліра. Саме ця розповідь підкреслює ставлення казахів до майстрів: подейкували, що такі люди здатні зцілювати інших, тому навіть до місця їхньої праці ставилися з особливою шаною. Стражденні, які потерпали від фізичного і душевного болю, деколи приходили у майстерні і просили переночувати поряд із ковадлом. Якщо майстер був досить великодушний, він запалював свічку, просячи вищі сили зцілити хворого.
Також вважалося, що крім видатних здібностей, зергери мали високоморальні принципи. Вірили, що срібло складеться у гармонійний візерунок лише в руках людини, котра пізнала таємничу людську душу. Майстер легко прочитає в очах співрозмовника, про що той журиться. Ось чому багато зергерів були ще й поетами – глибоке сприйняття дійсності спонукало до віршування. Як згодом згадував один такий потомствений ювелір, рідні вчили його жити за законами сумління і бути вірним справі свого життя, адже майстерність не терпить лицемірства.
Головне фото pinterest.com
