Фарбарні Феса: райдужна палітра Сходу
... а за помірну плату господар продемонструє всі тонкощі народного промислу з тисячолітньою історією.
Королівство Марокко здавна славилось майстерністю ручної вичинки шкір. У місті Фесі, оточеному безкраїми пасовищами, селилися умілі ремісники, що закупали у кочових племен недорогу сировину високої якості. Вочевидь, марокканські чинбарі вчилися у стародавніх єгиптян, які практикували замшування шкур з античних часів.
Ємності із замші, знайдені при розкопках єгипетських полісів, виявляють подібність із ранніми виробами з Марокко, однак із плином часу учні перевершили своїх наставників. До початку XI століття марокканці оволоділи ефективними прийомами чинення і фарбування шкір, котрі лягли в основу виробництва сап’янів дивовижної ніжності і м’якості. Старозавітні технології дійшли до наших днів практично в незмінному вигляді: місцеві ремісники наполегливо тримаються дідівських методів. Усі маніпуляції виконують вручну, а із засобів механізації доступні тільки шланги для подачі води із річечки, що дзюрчить неподалік.
Фото nationalgeographic.com
Хоч у строкатому мурашнику медини Фес-ель-Балі заблудитися простіше простого, важкий дух вологості і тліну безпомилково виводить допитливого мандрівника до чинбарного кварталу Шуара. Що поробиш, у склад сумішей, що використовують для розм’якшення застиглих шкур, входять природні компоненти з неприємним запахом на кшталт сечі віслюка чи пташиного посліду. Меткі підмайстри послужливо підносять туристам листя м’яти, хоча протигаз був би більш доречним.
Фарбарні містяться у внутрішніх дворах, а з боку вулиці йде жвава торгівля готовими шкіряними виробами. На товкучках знайдеться все – від бесаги до чохла під айфон останньої моделі. Із плоских дахів сусідніх будинків відкривається захопливий краєвид на шеренги глинобитних ванн, що застали династію Маринидів. Чани, наповнені різнокольоровими рідинами, нагадують кювети з акварельними фарбами, а свіжопофарбовані шкіри, які сохнуть на терасах, проступають пустотливими ляпками на кам’яному полотні.
Фото kathmanduandbeyond.com
У майстернях, прямо скажемо, брудненько, зате кожна шкірка оточена турботою і увагою. Чудовому перетворенню ослизлого жмута шкіри в ексклюзивну колекцію дамських сумочок чи палко любимі дизайнерами марокканські пуфи передує низка карколомних процедур, гідна елітного спа-салону. Щоправда, на вході діє суворий фейс-контроль: свинячим шкірам вхід заборонено! На переробку приймають шкіри овець, кіз, корів і верблюдів – чистих тварин, м’ясо яких Коран дозволяє споживати.
Підготовка шкір до фарбування починається з тривалого вимочування в негашеному вапні, що руйнує волосяні фолікули і захисний жировий шар. Для розм’якшення загрубілих шкур використовують пекельну суміш на основі концентрованого соляного розчину з додаванням органічного азоту. На даному етапі дуже потрібне пильне око і практичний досвід майстра: найменше перетримання може зіпсувати заготовку. Для оцінки ступеню готовності сировини шкури періодично виймають із ванни і ретельно промивають на барабанах свіжою водою, підкисленою соком лайма. Рештки шерсті видаляють металевими скребками. Загалом вимивання жиру і солей з глибоких шарів дерми потребує близько місяця.
Фото feztannery.com
Після короткочасної сушки шкіри поміщають у дубильні ванни, встигаючи змінити не менш ніж десяток чанів по мірі просування від слабких напівпрозорих розчинів до міцного концентрованого зілля, що різко віддає дьогтем. Підбір активних речовин залежить від призначення матеріалу. Особливо цінні екземпляри, відібрані для шиття одягу і традиційних чув’яків із загнутими носками, обробляють сполуками хрому після чого шкіра стає м’якою, тягучою і ніжною на дотик. При дубленні галантерейної сировини застосовують екстракти кори дуба, каштана і ялини з високим вмістом таніну, що підвищує потенціал пружності шкіри. У результаті сумки чудово тримають форму, а чепурні візерунчасті пуфики, що надходять у продаж без набивки, покірливо переносять транспортування у згорнутому вигляді.
У процесі фарбування видублених шкір використовують тільки натуральні пігменти: червону фарбу отримують із паприки, зелену із м’яти, коричневу – з кори мімози, а поєднання шафрану і гранатової кірки дають різні відтінки жовтого. Змішуючи барвники в різних пропорціях, народні умільці отримують складні багатогранні тони, що не поступаються в яскравості промисловим барвникам. На ринковій площі цілісінький день працює млин, що ретельно перетирає висушені рослинні інгредієнти для фарбуючих порошків.
Фото theceomagazine.com
На фарбування овчини і козлини йде близько тижня, коров’яча шкура фарбується вдвічі довше, а верблюжа – протягом місяця. Час від часу робітники забираються в чани і топчуть шкури, домагаючись рівномірного розподілу пігменту по всій товщині шкіри. Паралельно проводять фінішну обробку сап’янів: масляна інфільтрація і натирання воском готують шкіру до поєдинку зі стихіями, уберігаючи соковиті південні фарби від вигоряння. Ретельно виполоскані свіжовичинені шкіри висихають швидко, не лишаючи закрійникам ні хвилини спокою.
Хоча торгуватися в ремісничій крамниці – священне право туриста, не зайве згадати, в яких умовах трудяться фарбарі, котрі дали путівку в життя симпатичній сумочці з етнічним орнаментом. Плисти проти течії ріки часів – велика розкіш, за яку доводиться платити, та й дзвінка монета – доволі скромна плата у порівнянні з витраченим здоров’ям і хронічними злиднями. 
Фото moroccotourholiday.com
Головне фото independent.co.uk
