На екскурсію – до кінотеатру!
Одразу зауважимо, що ми не розглядали альманахів короткометражок із серії «... я люблю тебе», адже, при всій повазі до авторів подібних стрічок, створювали їх із відверто рекламною метою – пропіарити те чи те місто. Та й історії, розказані в новелах – універсальні, тож самі локації не мали особливого значення. У своїй же добірці ми постаралися зібрати тільки ті фільми, дія яких навряд чи могла б відбутися в інших містах. Отож досить балакати, нумо дивитись і подорожувати.
«Небо над Берліном», 1987, режисер Вім Вендерс
Ангели, котрі літають над німецькою столицею, розділеною стіною, в чорно-білому об'єктиві геніального оператора Анрі Алекана. Вони заздрять простим смертним, адже ті можуть кохати, страждати і вмирати... Після перегляду цього шедевра асоціативний ряд, напевно, зрушиться в голові, і Берлін перестане ототожнюватися тільки з пивними річками, неформалами і війною. За дві години екранного часу один з головних режисерів Німеччини Вім Вендерс створює унікальний і неповторний світ, який тягнеться від Бранденбурзьких воріт і Колони перемоги до околиць. Глядач бачить не просто мегаполіс, а трагічної долі місто, яке через камеру намагається довести, що воно не винне у всіх жахах нацизму і мілітаризму і що воно таке ж живе і смертне, як його мешканці. У «Небі над Берліном» мало натяків про війну, але вона і її наслідки відчуваються в кожнім кадрі, хоча спочатку може здатися, що перед нами лише фентезі-мелодрама. Дивитися картину Вендерса варто максимально розслабленим, помічаючи не тільки пам'ятки і впізнавані об'єкти німецької столиці, а й віддаючись своїй уяві. Адже стрічку побудовано на символах. Приміром, стіна, котра розділяє Захід і Схід, це така сама перешкода, як і небо, що розділяє ангелів і людей. Таких деталей у фільмі безліч, він узагалі складається з них. Монохромного зображення досягнуто не кольорокорекцією чи спеціальними ефектами, а завдяки бабусиній панчосі, яку оператор надягнув на об'єктив камери. Що не кажи, а Вендерс та Алекан – справжні фантазери і чарівники.
Фото rottentomatoes.com
«Місто Бога», 2002, режисер Фернандо Мейреллеш
Це кіно, як і перше з нашої добірки, теж ламає усталені стереотипи, тільки в інший бік. Адже, хоч дія і відбувається в мальовничому Ріо-де-Жанейро, ми практично не побачимо нічого з того, чим манить це місто – ані дивовижної природи з океаном, ані розслаблюючої Копакабани, ані спокусливих красунь і вуличного футболу. Зате в кадрі буде багато крові та жорстокості на тлі найбільш небезпечного місця на землі – нетрів і фавел Ріо. Жива камера, нервовий монтаж та природні декорації занурюють глядача в атмосферу похмурої кримінальної драми з життя реального району Сідаде-де-Деуш, названого в народі Містом Бога. Подейкують, що творців картини консультували місцеві бандити, тому все, що відбувається в ній, таке достовірне і переконливе. За словами Фернандо Мейреллеша, «погані хлопці» часом не просто підказували, а навіть в ультимативній формі, демонструючи зброю, наказували, що і як треба знімати. Напевно, тому режисер, який отримав за фільм багато нагород, згодом зізнався, що якби він від початку знав, якими будуть зйомки, то відмовився б від проекту ще на ранній стадії. Утім, «Місто Бога» стало значущим явищем не тільки в кінематографі, а і в бразильському житті загалом. Після виходу картини уряд і влада Ріо нарешті припинили заплющувати очі на злочинність і почали розв’язувати проблеми району – було створено спеціальний комітет при місцевому муніципалітеті. Завдяки його діяльності сьогодні Сідаде-де-Деуш уже не такий страхітливий і криміногенна ситуація там реально поліпшується.
Фото gablescinema.com
«Римські канікули», 1953, режисер Вільям Вайлер
Класичний шедевр шістдесятирічної давнини, який, може, вже й задивилися до дірок, та від цього ані він, ані чарівна Одрі Гепберн, ані Рим гіршими не стали. Навіть сьогодні ця чорно-біла романтична мелодрама сприймається яскравою і кольоровою, адже саме таким і є Вічне місто, п'янке і для своїх жителів і для численних туристів. Що цікаво, картина починається зі слів: «Усі сцени було відзнято на міській натурі». У кадрі – знамениті Колізей, Іспанські сходи, а також об'єкти, прославлені саме «Канікулами» – вулиця Віа Маргутта з будинком під номером 51, де наприкінці 50-х оселиться Федеріко Фелліні, перукарня біля фонтану Треві, галерея «Палаццо», «Вуста правди» та інші. У наші дні можна навіть замовити тематичну екскурсію по Риму буквально «слідами героїв», в яку, до речі, обов'язково входить поїздка на старому моторолері, точнісінько, як у фільмі.
Фото untilsunday.it
Читайте також: Кіно по-нігерійськи
«Труднощі перекладу», 2003, режисер Софія Коппола
Свій другий повнометражний фільм донька великого Френсіса Форда Копполи, корінна американка Софія Коппола вирішила знімати на іншому кінці світу – в японському Токіо, а точніше в одному з численних готелів та прилеглих до нього кварталах. За сюжетом саме там знайомляться молода героїня-випускниця коледжу та актор, який переживає кризу середнього віку. Така нехитра історія зовсім не відгонить банальщиною – кіно атмосферне. А безкінечне очікування в безликих готелях, яке й сама Софія переживала в дитинстві, поки батько знімав фільми, передано так, що десь у глибині душі щось стискається. Його величність місто розкривається перед глядачем тим, що воно, з одного боку, є зрозумілим і сучасним мегаполісом, а з іншого, Схід усе ж річ тонка. Героїв вибиває з колії все: незвичний часовий пояс, ієрогліфи, незнайома мова, натовпи «на роботу-з роботи», екзотична їжа та азійський колорит загалом. Цей неквапливий і приємний фільм потрібно переглядати не тільки перед поїздкою до Японії, але і в такі моменти, коли рухатися далі своєї кімнати не хочеться, а в житті настав якийсь дивний момент.
Фото pinterest.com
«Мангеттен», 1979, режисер Вуді Аллен
Не включити в добірку улюбленця нашої редакції ми просто не могли. І нехай останніми роками Вуді Аллен поневіряється світом і знімає у багатьох столицях, головна його «муза» – не Пенелопа Крус, не Скарлетт Йоганссон і навіть не Даян Кітон. Невтомного трудівника від кіно завжди найбільше надихав Нью-Йорк. Сюжету «Мангеттена» можна і не переказувати, адже досить того факту, що його вигадав Вуді Аллен, однак про зйомку сказати слід. Так міг зняти тільки корінний житель і патріот. Жваві вулиці, скляні хмарочоси, балачки в барах і кав’ярнях, міські божевільні та звук електрички, яка завжди десь поруч – кожен кадр картини наповнений неперевершеним гумором і чарівністю, притаманними Вуді Аллену. Цей фільм – прижиттєвий пам'ятник як режисерові, так і дивовижному Нью-Йорку.
Фото bfi.org.uk
Головне фото pinterest.com
