Біля мікрофона – Віктор Вацко
«Грав у футбол – це вища ліга. Усе інше – так, копирсався»
Про кар'єру гравця, що так і не відбулася
Я навчався в дитячо-юнацькій спортивній школі, були якісь плани на «дорослий футбол». Та потім зі мною трапилися два випадки, які змінили життєві орієнтири. Спочатку я не пройшов відбір в одну з команд, хоча на перегляді виступив непогано. Це було своєрідним знаком – великим гравцем не стану. А через деякий час я отримав серйозну травму коліна. У той момент остаточно прояснилося, що у великий спорт потрапити не вийде, а мучитися на турнірах по селах і областях мені не хотілося, тому вирішив «зав'язати» і сконцентруватися на навчанні. Чому пішов у журналістику – досі не знаю, може, це в генах, мій тато – журналіст. Хоча в школі я без трійок закінчив математичний клас.
«Я був своїм у футбольному середовищі, бо знав, про що говорю»
Перші журналістські спроби
Після першого курсу я пішов на практику не в ту газету, яку радив батько, а в «Суботню пошту» – вирішив проявити характер і самостійність. Мені запропонували висвітлювати спортивну тематику. Першим завданням було взяти інтерв'ю у Юрчишина. Тоді Степан Федорович був головним тренером клубу «Львів», що якраз виїжджав на збір, тож у мене, по суті, було півдня. Я подзвонив товаришеві, з яким раніше грав, – той свого часу працював з Юрчишиним і дав його номер, – ми поспілкувалися, ну а далі «пішло-поїхало». Знаючи багатьох людей з юнацьких турнірів і обласних змагань, було легше знайти потрібну інформацію. Тренери, гравці, менеджери, бачачи, що я розбираюся в тому, про що пишу, охочіше йшли на контакт, вважаючи мене «своїм».
«Язик, язик і тільки язик підвішений»
Переїзд до Києва, перехід на ТБ
З 18 років я працював редактором розділу «Спорт» львівської газети «Експрес». І ось, потрудившись там якийсь час, в одне з відряджень приїхав до Києва. Зупинився у свого давнього товариша Саші Гливинського, який на той момент вже працював на ТБ, коментував матчі. Він і запросив мене у свою програму «Футбол від УТН» на Першому Національному. До цього я взагалі не стикався з телебаченням, але досить великий журналістський досвід, знайомства у футбольній сфері і впевненість у собі переконали мене погодитися – все-таки я краще за багатьох розумів, що таке «пас щічкою» і «4-4-2».
Через півроку нескінченних відряджень і «життя в поїздах» у ролі репортера я напросився на «проби коментаторів». 15 років тому ніяких конкурсів, тренінгів, семінарів взагалі не було. Мене просто відвели у якесь підвальне приміщення на каналі – в одну з апаратних, – включили записаний на відеокасету матч і сказали «Давай!». Зрештою моя робота сподобалася продюсерам і керівництву, вони відразу довірили мені нічні ефіри Ліги чемпіонів. Зараз, може, і дивує, що 20-річний з гаком хлопець працював біля мікрофона на серйозних турнірах, а тоді це здавалося нормою, ми всі приблизно в одному віці починали: і Діма Джулай, і Денис Босянок, і інші. ТБ залишала «стара гвардія», а на її місце прийшло наше покоління.
Про спортивну журналістику тоді й сьогодні
Звичайно, у наші дні легше готуватися до ігор, та й взагалі коментувати. Приміром, перед матчем «Динамо» – «Рапід» я подивився через інтернет 6 попередніх ігор австрійців, зібрав купу потрібної інформації про кожного гравця. Зараз прямо під час трансляції можна зайти в мережу і щось пошукати, а коли я починав, стартові склади на матч надсилали факсом. На весь канал було кілька комп'ютерів з інтернетом, яким наші "мастодонти" не вміли користуватися. Пам'ятаю, за 5 хвилин до початку трансляції матчу Ліги чемпіонів до нас у кімнату забігав один з "метрів" і кричав: «Зайдіть у свій довбаний інтернет і роздрукуйте мені склади». Щоб підготуватися до роботи доводилося обдзвонювати колег, тренерів, гравців і з їхніх слів вивчати ту чи іншу команду, просити підпільні записи.
І все ж, на одній техніці далеко не заїдеш. Хоч зараз у плані «картинки» та оперативності на провідних каналах ми практично не відстаємо від усього світу, в контексті самої професії, ставлення до неї, Україна років на 20-30 позаду Європи. Читаючи футбольну аналітику, мені хочеться дізнаватися про схеми, про те, чому у склад поставили ту чи іншу людину, як команда перебудувалася і за рахунок чого виграла. Найчастіше ж ми говоримо про те, де і з ким гравець випивав перед матчем і яку іномарку він собі купив. Така «жовтизна» присутня і в Англії і в Німеччині, але там у читача є вибір. Нашим же вболівальникам згодовується все підряд.
Я, наприклад, не особливо цікавився чемпіонатом Німеччини, та коли мені «виділили» Бундеслігу, довелося весь вільний час проводити за вивченням команд, гравців, їх манери гри. До цього я знав лише, що там є «Боруссія», яку я люблю, і «Баварія», яку я не люблю.
Та, звісно, не тільки журналісти винні. Ті ж таки тренери й футболісти нерідко поводяться по-хамськи, уникають спілкування і зверхньо дивляться на репортерів. Люди не розуміють простої істини: вони мають відповідати на запитання не заради преси, а заради глядачів, яким цікаво. Іноді я взагалі запитую себе: навіщо існують ті чи інші українські клуби? Функціонери не розуміють, для чого співпрацювати з журналістами: я нікого не чіпаю, не чіпайте й мене. Тому потрібно все організовувати, розвивати, переймати позитивний досвід інших країн.
«Україна – не футбольна нація»
Як вболівають у нас і за кордоном
Подивіться на наші стадіони, коли грають не топ-команди, – люди майже не ходять на прохідні матчі. Умов немає, результат дуже часто заздалегідь відомий – навіщо платити гроші і йти на стадіон з прогнилим дахом? У Німеччині, наприклад, вболівають так, що я не розумію, як після відвідування Вестфаленштадіону («Боруссії») можна не симпатизувати Дортмунду. Там така енергетика, такий драйв у дні ігор, і на вулицях, і в кафе. У кожному клубі проводять серйозну роботу з уболівальниками. Сама атмосфера сприяє. В Україні подібне буває, тільки коли грає збірна. Під час Євро-2012 я на «Олімпійському» коментував матч Україна – Швеція і бачив це єднання країни, ці 75 тисяч в єдиному хорі, що святкували перемогу, – після гри заснути до п'ятої ранку не міг. На жаль, це поодинокі випадки.
«500 тисяч: сто – туди, двісті – сюди...»
Про досвід віце-президентства в «Карпатах»
Після домашнього чемпіонату Європи мені здалося, що я «наївся» футболу. І тут мій товариш із львівських «Карпат» запропонував співпрацю – спочатку мова йшла про посаду спортивного директора, та потім клуб зупинився на позиції віце-президента.
Головним завданням був пошук футболістів. Моєю думкою з приводу того чи іншого гравця деякі фахівці цікавилися й раніше. Як журналіст, я вмію знаходити різнобічну інформацію про спортсменів. А у нас часто як – надсилають агенти в клуб ролики з "ютьюба" з вдалими діями гравця – ось, дивіться й любуйтеся... Але нарізку і по моїй грі з друзями в неділю можна зробити таку, що і «Реал» з «Барселоною» зацікавляться. Професійний пошук включає в себе не тільки ігрові критерії, а й людські якості потенційних новачків, а про це з "ютьюба" не дізнаєшся. Саме таку роботу, більш системну, я і намагався організувати в «Карпатах». До речі, після сезону 2013-2014 можу з гордістю сказати, що всі «мої» креатури заграли і принесли команді користь.
Звичайно, робота функціонера – це новий досвід, який дозволив мені на багато речей подивитися під іншим кутом. Я ж і до цього знав про всілякі «відкати», «розпили», а тут на власній шкурі відчув. У одного футболіста закінчувався контракт з попереднім клубом, і я зустрівся з його агентом, запропонувавши хлопцеві перейти в «Карпати». Агент тут же сказав, що за трансфер доведеться заплатити 500 тисяч. На мій подив, мовляв, термін контракту ж спливає, він, посміхнувшись, відповів, що про це не знають інвестори львівського клубу, а гроші можна поділити. Ну я так покивав головою, і на цьому зустріч закінчилася – не підходжу я для таких операцій. Футболіст той, до речі, в «Карпати» не перейшов.
Взагалі, пропрацювавши рік далеко від ЗМІ, я зрозумів, наскільки люблю свою основну професію – біля мікрофона. Проте в майбутньому не відкидаю можливості спробувати щось нове. Єдине, ким точно не хочу бути, – це тренером. Впевнений – не моє.
