Подорожі до китової пащі
Якщо вам колись довелося побувати бодай в одній із найбільших ущелин землі, то подібні відчуття вам удалося пережити. Страх і подив, безпорадність і захоплення – такі емоції завжди супроводжують шукачів пригод, які знайшли в собі сміливість опуститися на дно природної китової пельки.
Бурхливі потоки води тисячоліттями розмивали все на своєму шляху, утворюючи глибоченні каньйони та ущелини з неповторним краєвидом та індивідуальною екосистемою. Птахи, комахи, рослини, немов дрібна риба чи планктон, поглинуті величезним ссавцем, змушені якось пристосовуватися до нових умов існування, тому їхній вигляд і поведінка часто здаються людям незвичними.
Двадцять тисяч років тому французька Фьор – річка з норовливим характером – вперто пробивала собі шлях крізь гірські породи для того, щоб зараз зваблювати цікавих з усього світу. Фантастично-глибокий та вузький каньйон змушує затамувати подих, бо здається, що лише легкий порух чи навіть звук власного голосу здатен зіштовхнути тебе вниз до самого горла. Тож і стоїш, вчепившись обома руками, ніби за китові зуби, за крихкий місточок обабіч скелі, бо ж, якщо вірити місцевій легенді, юний паж графині Діани Монтротьє, палко закоханий у свою пані, був скинутий у прірву в запалі бійки зі ще одним претендентом – графом Понтвером. Правда чи ні, але Замок Монтротьє й досі височіє над ущелиною Фьор, дна якої ніколи не сягало сонячне світло.
Фото kevmrc.com
Читайте також: Каньйони: Глибокі й довгі
Якщо Фьор надзвичайно темний і похмурий, то каньйон Антилопи у США навіть свою назву отримав, дякуючи яскравому рудому кольору, що ніби шкіра антилопи виблискує під сонячним промінням. І, можливо, невипадково він належить індіанцям племені навахо, які, як відомо, теж мають червонястий відтінок шкіри. Піщані скелі, глибоко прорізані щілинами, теж нагадують обличчя старого вождя, густо вкритого зморшками. Під час нечастих злив Антилопа неабияк наповнюється водою, а коли дощ ущухає і вода повільно починає стікати донизу, вона вимиває рівчаки та пазухи, вибудовуючи нові рельєфи, які потім підсушуються вітром і підсвічуються сонцем, створюючи дивовижну магію. Таємничості додають древні легенди індіанців, їхні звичаї, вірування та характерні назви. Верхній каньйон Антилопи навахо називають «місцем, де вода пробігає крізь скелю», а нижній – «спіральними арками скелі».
Фото klook.com
Якщо ж пірнути в ущелину з іншого краю землі, як-от японського Такатіхо, то від індіанського шаманства не залишиться й сліду, бо тут панує релігія синто, і Такатіхо – одне з її священних місць. «Країна, звернена до сонця» – так древні називали ці місця. Темрява, яку тільки можна уявити у щільно закритій кашалотовій пащі, поглинула, за переказами, богиню сонця Аматерасу. Від образи на свого брата вона заховалася в печері. Сонячні промені зникли, на землю сповзла пітьма. Довго довелось молитися древнім богам, щоб Аматерасу зглянулася та повернула тепло, сонце та радість. Вдячні синтоїсти збудували в ущелині храми – Такатіхо Дзиндзя та Амано Івато Дзиндзя. Гроти, прозора річка, шум водоспадів і нависаючі скелі сприяють очищенню душі та помислів навіть у тих, хто не сповідує синтоїзму.
Фото pop-japan.com
Тож, виявляється, іноді, щоб пізнати краще і себе, і світ довкола себе, варто іноді пірнути до чиєїсь пащі, а потім випірнути й почати життя оновленим.
Головне фото pinterest.com
