Письменниця, що пройшла датський табір біженців. Діна Яфасова: «Зі страхами треба боротися, проходячи їх наскрізь»

Книга документальної прози «Найтемніший час – перед світанком» (у датській версії «Щоденник із Сандхольма»), з якою ДІна Яфасова дебютувала 2006-го в найбільшому скандинавському видавництві Gyldendal, вразила громадськість.Правдива історія про ставлення до іммігрантів у датському таборі біженців призвела до корінних змін на політичному рівні. У наступному романі – «Не називай мене жертвою!» — Діна проводить читача камерами тортур, дає змогу зазирнути у глибини людської душі – світлі і нетлінні, а часом - затягнуті павутинням згубних спогадів. Про голосні розслідування, а також про складності, а іноді й небезпеки професії журналіста Діна Яфасова розповіла в ексклюзивному інтерв’ю OUTLOOK.

Діно, у Вашому житті були ті 173 дні у датському таборі Сандхольм для біженців, які Ви називаєте «позамежним досвідом метафізичної смерті». Як змінив Вас цей досвід?

— Моя сім’я вважає, що, пройшовши цей табір, я загалом не змінилася. Тобто, я прийшла туди з певним набором цінностей і з ним же пішла звідти. Як і раніше, я на боці тих, чиї права порушені. Як і раніше, кажучи словами Гессе, я вважаю за честь автоматично ставати супротивником тих, хто сьогодні могутній і грубий. Як і раніше, я істота наївна – намагаюся змінити світ на краще. У цьому сенсі мої рідні не помилилися.

І все-таки є зміни, часом не видимі сторонньому оку, такі, що навіть мої близькі не відразу можуть зареєструвати і осмислити. Ці зміни розкриваються поступово, вони можуть минути тільки з роками.

Табір або точніше досвід, отриманий за тих екстремальних умов, все-таки виконав роль сокири – розрубав моє життя на дві половини, на «до» і «після». Перебування там тривало шість місяців, хоча мій внутрішній маятник відрахував, либонь, шість років. Шість років метафізичної смерті. Це був страшний час із точки зору свідомості простої людини. Та все ж це безцінний час із точки зору дослідника свідомості. Там душа занурилася на ту глибину, в якій змила полову. Так зрушилася точка збирання. І це назавжди змінило світ. Те, що раніше відчувалося як біженство чи вигнання, з часом виявило себе як початок великого шляху. Мандрівкою до кореня душі. Дорогою додому, до себе.

Та це вже інша історія. Вона зараз у стадії проявлення. Можливо, колись я зможу її розказати.

— Після того, як Ви описали жахи перебування у таборах для біженців у книзі, чи відбуваються якісь покращення у цій системі?

— Так, щось там відбувається. У всякому випадку, книга («Щоденник із Сандхольма») стала бестселлером у Данії і однією з найбільш обговорюваних книг року, вона змогла якось передати імпульс у суспільство і спровокувати, розпочати дебати у масштабах країни. Прямим наслідком стало те, що датський уряд невдовзі після виходу книги виділив 37 мільйонів крон (5 мільйонів євро) на поліпшення умов у таборі для сімей із дітьми. З’явилися десятки громадських рухів, що допомагають біженцям. Якщо вірити газетам, час очікування у таборах скоротився утричі – влада більше не може заперечувати , що тривале перебування у невідомості і соціальній ізоляції згубно позначається на психічному здоров’ї. Я вже не кажу про те, що дебати, спровоковані книгою, призвели у підсумку до зміни уряду. Новий уряд більше не виступає з антиіммігрантською риторикою, а датські закони про іноземців, котрі після терактів 11 вересня 2001-го стали найсуворішими у Європі, багато в чому набули людського обличчя.

І все-таки, які б покращення у цій сфері не відбувалися, їх ніколи не буде достатньо, щоб полегшити життя біженця до того ступеня, коли б він міг піти із табора здоровою людиною. Ви, звичайно, читали двох найбільш відомих літописців ГУЛАГу. Так от, Солженіцин вважав, що у табірному житті, яким би важким воно не було, можна знайти бодай якісь крихти позитивного досвіду. Натомість Шаламов думав, що табір – це явне зло і не повинен існувати ні в якому вигляді. Знаєте, я погоджуюся з Шаламовим.

Табір біженців – це, звісно, не ГУЛАГ, і його напевно не можна назвати злом, оскільки за цим стоїть гуманна ідея - забезпечити безкоштовне житло і харчування для людей, що лишилися без рідної домівки на той період, поки влада розглядає прохання про притулок. І все-таки, якщо є хоч якась можливість уникнути тривалого перебування у казенному домі, котрий я порівнюю із «Мертвим домом» Достоєвського, то треба користатися цією можливістю. Особливо сім’ям із дітьми. Сліди, які цей напівтюремний табір залишає в душі, час, на жаль, не лікує.

Напрямок, у якому Ви працюєте – одночасно небезпечний і при цьому соціально важливий. Ви відвідували Аральське море, де на людях випробовували секретну бактеріологічну зброю. Розкажіть, яких висновків ви дійшли у ході розслідування?

— Якщо стисло, то аральська катастрофа – найбільша екологічна катастрофа двадцятого століття. Це лихо планетарного масштабу. Колись Аральське море було четвертим у світі внутрішнім морем, а тепер воно перетворилося у дуже отруйну пустелю і спричинило драматичні кліматичні зміни.

Що стосується острова Відродження (тепер він став напівостровом), розташованого в Аральському морі між Узбекистаном і Казахстаном, то в радянські часи протягом п’ятдесяти років там проводили досліди з вивчення різноманітних форм біологічної (бактеріологічної) зброї – збудники чуми, туляремії, бруцельозу, енцефаліту. Випробовували не тільки на піддослідних мавпах, але й на людях – ув’язнених, привезених туди для експериментів. Після розпаду СРСР біохімічна лабораторія булла демонтована, небезпечний матеріал (не грами, а тонни!) поспішно захоронений, військовий контингент, що охороняв її, передислокували. Острів перетворився на найбільше на сьогоднішній день сховище збудників сибірської виразки. З поганою охороною, він став потенційним джерелом для терористів – там тільки копни лопатою… До того ж, переносниками небезпеки можуть бути численні пилові бурі і мігруючі з острова на материк гризуни.

Якщо взяти до уваги, що в регіоні колишнього Аральського моря проживають близко 60 мільйонів людей, то виходить, що аральська катастрофа стала не тільки наймасштабнішою екологічною, але й гуманітарною катастрофою.

До речі, у скандинавських школах цей приклад наводять як класичний. Пригадую, коли мої діти навчалися в дев’ятому класі датської школи, у рамках курсу «Географія природи» їм було виділено цілий тиждень для вивчення самого тільки аральського питання і підготовку рефератів щодо нього. Тоді я дізналася, що мої статті, написані з цієї проблеми у датській пресі 2000-го року, у датських школах і гімназіях використовують як навчальний матеріал.

— Є ще одні кричуще страшні теми Ваших робіт. Ви бували у лікарнях, де помирали жінки, які покінчили життя самоспалюванням. У яких країнах це найчастіше відбувається, і які причини подібних актів?

— Так, я зустрічалася з цими жінками у провінційних опікових шпиталях і кризових центрах, задокументувала з десяток історій – деякі з них вижили, але отримали тяжкі каліцтва, інші померли від опіків. Я називаю їх «живими факелами».

Трагічний феномен самоспалювання зустрічається в кількох азійських країнах. Та якщо в Індії, наприклад, це відголоск стародавнього культурного коду, то в Узбекистані він має виключно соціальну причину. Це, поза сумнівами, форма самогубства. Жінка обирає цей шлях, коли хоче піти від злиднів, домашнього насилля, становища рабині у сім’ї, непосильного раннього багатодітного материнства і хронічної депресії. У такий безжальний, страшенно болісний і часто публічний спосіб вона мстить чоловікові-тирану, сім’ї, не здатній її захистити, і суспільству за свої страждання. Але це також і форма протесту протии жорстоких феодальних умов.

Індійський філософ Свамі Вівеканда казав, що світ не має жодного шансу на благоденство, поки становище жінки не стане кращим. Птах з одним крилом не може літати.

— Чи часто Вам погрожували у процесі розслідувань? Що Ви робили у таких випадках?

— Часто — це, либонь, не те слово. Уперше це мене спіткало в 17 років, коли я навчалася на першому курсі факультету журналістики і працювала у міській газеті. Тоді на мене було вчинено напад у під’їзді будинку, мені серйозно розбили праве плече і руку – «щоб більше не могла писати».

Пізніше, коли я закінчила університет і отримала пропозицію працювати для датського журналу, загрози стали надходити в першого ж дня, як тільки я звернулася за акредитацвєю як іноземний журналіст. Бували періоди, коли хвиля шантажу не припинялася протягом півроку, потім на пару місяців міг настати перепочинок, та в цілому за чотири роки роботи я не пам’ятаю жодного розслідування, жодної статті, під час підготовки яких не виникали б якісь ексцеси.

Можна сказати, на мені випробували якщо не всі методи, то багато з них – від спроби завербувати до намагання дискредитувати, від прослуховування телефонів, фільтрації і блокування електронної пошти до більш відчутних методів психічного терору. Від відкритого і прихованого стеження, тиску на членів сім’ї, залякування до фізичного нападу і недитячих допитів.

Що я робила у таких випадках? Ну, по-перше, я завжди благословляю всіх, хто мене проклинає або ж якимось іншим чином мені шкодить, ставлю свічку за їхнє здоров’я у храмі – суще саме розбереться. А якщо докладніше… я швидко зрозуміла тоді, що система має і слабкі, і сильні сторони, і стала їх вивчати. Однією зі слабких сторін була недостатня технічна оснащеність. Це не давало змогу системі слідкувати за журналістом протягом тривалого часу з однаково високою інтенсивністю. Система змушена була обирати пріоритети, а я намагалася сприяти тому, щоб якось знизити інтенсивність контролю або взагалі убезпечити себе від нього. Друга слабка сторона – це низька оплата праці рядових співробітників, що зазвичай призводить до браку професіоналізму. Якщо ви не розслідуєте скандал The Watergate, то не виключено, що вашими спостерігачами будуть напівліниві агенти-невігласи.

Загалом я взяла за правило уникати публчності або, як кажуть у Європі, зберігала lowprofile. Така поведінка вивільняє від зайвого спостереження. Це було нескладно – я і так від природи людина аутичного спектру, у компанії людей мені нудно, а в роботі я сповнююсь процессом, а не результатом чи визнанням. Таких, як я, зазвичай називають самотніми подорожніми, вовками-одинаками.

Друге правило: я завжди мандрувала з надійним компаньйоном — фотографом, водієм, провідником, членом сім’ї. Коли у вас є свідок, ви стаєте менш уразливим.

Тут важливо відзначити, що не існує якихось універсальних методів для того, щоб убезпечити себе. Те, що спрацювало в одному випадку, може не спрацювати в іншому – на кожен метод рано чи пізно знаходиться антиметод. Тому, перш ніж братися за розслідування, завжди необхідно оцінити ступінь ризику: що може становити загрозу? кому можуть загрожувати? чи може ваша сім’я чи інші люди наразитися на загрозу? Погляньте чесно на ці питання і, якщо відповіді вам не до душі, подумайте сто разів, чи потрібна вам ця робота?

Відомий американський журналіст, репортер AssociatedPress Террі Андерсен, який під час Ліванської війни був взятий у заручники майже на сім років, дав таку пораду: «Завжди, постійно, щохвилини зважуй співвідношення вигоди і ризику. І як тільки ти виявиш, що рівняння не сходиться, тут же йди, облиш усе це. У цьому немає жодної заслуги. Жодна історія не гідна того, щоб бути за неї вбитим».

Сама собі я звичайно кажу: не страшно – не роби.

Зі страхами треба боротися, проходячи їх наскрізь.

Проводити розслідування там, де відсутня свобода слова, в умовах контролю з боку державних агентів – це те саме, що «грати у нишпорку чи шпіона». З однією тільки різницею. У разі успіху ваша інформація осяде не в секретних файлах, а стане доступною увазі багатотисячної аудиторії – і тоді, можливо, це сприятиме початку позитивних змін у житті суспільства.