Біженці: погляд зсередини і ззовні
Кожні чотири секунди на планеті одна людина стає біженцем. Афганістан, Сомалі, Ірак, Судан, Малі, Демократична Республіка Конго, Ефіопія і Сирія – у цих країнах і сьогодні легко стати жертвою снайпера чи підірватися на міні. За даними ООН, серед лідерів-країн минулого року, звідки тікають – Сирія і вкрай небезпечний Афганістан.
Досить сумно те, що майже половина втікачів – діти. Причому частину з них насильно розлучили з батьками, решта вирішила покинути домівку самостійно. Ні тим, ні іншим ніхто не може гарантувати, що вони колись побачать своїх батьків і матерів.
Щороку Європейський Союз виділяє на потреби переселенців близько 840 мільйонів євро. Гроші йдуть на облаштування тимчасових місць проживання, медичне обслуговування, правову підтримку, інтеграцію. Серед країн, що реєструють найбільшу кількість заяв – Німеччина, Франція, Великобританія, Бельгія. Деякі держави мають постійні програми допомоги у подібних ситуаціях, на підставі яких виділяють постійну квоту. Наприклад, у Швеції воан становить 1900, у Норвегії 1400 біженців на рік. Серед держав з найбільш лояльною системою прийому біженців – США, Канада, Австралія, ПАР. Щороку вони надають постійне житло більш як десяти тисячам людей.
Прийнято вважати, що табори для біженців зводять на певний час. Проте, як правило, вони існують набагато довше, ніж місяць чи два. Як наслідок тривалої експлуатації – не витримують системи водопостачання. Застояла вода, спека, антисанітарія провокують спалахи інфекційних захворювань. Житло з часом стає надто тісним по мірі росту сімей. У багатьох таборах немає опалення. Біженцям доводиться самостійно заготовлювати дрова за межами відведених територій, що у свою чергу призводить до вирубки лісів.
Діючі тривалий час табори стають криміногенними зонами, залученими до контрабанди зброї і наркотиків, осередками організованої злочинності. Інколи збройні угруповання встановлюють над ними контроль, використовуюють їх як бази – приміром, моджахеди у Пакистані, «контрас» у Гондурасі, угруповання «Інтерахамве» у Східному Заїрі. Табори біженців нерідко зазнають бомбардувань, артилерійських обстрілів, нападів з метою захоплення заручників, транспортних засобів і харчів.
На межі катастрофи перебуває табір Дадааб на півночі Кенії, що вмістив близько чверті мільйона біженців. Він настільки переповнений сомалійцями, що новоприбулі змушені селитися поза його межами. Жінки і діти, що становлять основне населення табора, живуть у спорудах із палок, поліетилену і коробок. На території ледве можна знайти туалет, а воду в Дадааб доставляють лиш час від часу. Дадааб діє вже понад 20 років. Там у злиднях виросло ціле покоління сомалійців, життя яких може бути коротким і безрадісним.
Не менш жахливе і незахищене місце – два табори палестинських біженців у західній частині Бейрута. Їх розділяють хвилини ходьби, але єднає трагедія, що сталася 1982 року. Тоді під час війни на Близькому Сході ліванські християни-фалангісти провели у таборах біженців Сабра і Шатила військову операцію зі знищення палестинських бойовиків. За різними оцінками, біло вирізано від семисот до трьох з половиною тисяч людей. Серед них були не лише палестинці, а й алжирці, пакистанці, вихідці з інших країн, що знайшли у Бейруті прихисток. З моменту трагедії минуло понад тридцять років. Люди досі продовжують жити у Сабрі і Шатилі, у халупах зі слідами від куль, в антисанітарних умовах, з постійними перебоями у постачанні електрики і води. Поліцейські сюди стараються не заходити, а місцеві бояться затемна виходити на вулицю. Мешканці цих таборів не мають права ні на освіту, ні на роботу. Більшість ще якось тримається, бо перепродає старі речі. Їхніх доходів ледве вистачає на мізерну їжу. На ліки грошей немає. Добре, якщо приїде чергова місія, тоді з’явиться можливість отримати потрібні медикаменти. В іншому випадку у Сабрі і Шатилі можна померти від звичайного грипу.
Одне з нових поселень для біженців розташловане у 5 кілометрах від турецького кордону у містечку Кіліс. У ньому живуть сирійці. Тут немає наметів, сміття і штовханини за гуманітаркою. Понад дві тисячі пофарбованих контейнерів утворюють своєрідне поселення. Є дві школи на 5 тисяч дітей, мечеті, магазин, медична амбулаторія, базар, відділення банку, ігрові майданчики, поліцейський відділок. Навіть безкоштовний доступ до Інтернету. Кожен «будинок» підключено до центральної каналізації, майже у всіх мешканців є тарілки супутникового ТБ. Населення табора – 11 тисяч людей. Табір у Кілісі обходиться турецькій казні у 35 мільйонів доларів. Ще кілька йде на його щомісячне утримання: на зарплату поліцейським, розрахунки з комунальниками, грошову допомогу гостям Туреччини. Тамтешні мешканці не мають статусу біженця, їх називають людьми, тимчасово взятими під захист.
Щороку за отриманням статусу біженця у державні органи України звертаються до двох тисяч людей. Але вдається це лиш кожному десятому. Переважно – вихідцям із Афганістану, Сомалі, Сирії, Узбекистану і Киргизстану. За українським законодавством, статус біженця видається на 5 років. Потім Державна міграційна служба має право ухвалити рішення про подовження свого рішення або ініціювати його скасування. У той же час після трьох років перебування біженцем людина має право звернутися із заявою про надання громадянства.
Щороку Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців (УВКБ ООН) у Білорусі, Молдові і Україні виділяє близько 300 тисяч доларів на надання соціальної і медичної допомоги тим, хто просить притулку в Україні. Крім того, організація допомагає біженцям інтегруватися в суспільство, зокрема, сприяє у вивченні державної мови й отриманні спеціалізації, а також у переселенні в третю країну, якщо особа не може отримати захист на території нашої країни.
OUTLOOK відшукав кількох людей у подібній ситуації, і ось що вони нам розповіли:
Брахіма Дембеле, виходець із Малі, живе в Україні з 1989 року. За цей час поміняв кілька професій у пошуках засобів до існування. Викладав французьку мову, працював у торгівлі, у фармацевтичній компанії. Утім, не так давно вирішив стать закрійником і шити ковдри. Разом із дружиною він відкрив свій бізнес. Поки чоловік працює вдома, але незабаром планує зняти приміщення під майстерню і найняти робітників.
Маріанна Нкіавете Нан приїхала з Анголи. В Україні живе з 1992 року. Спочатку жінка торгувала на вуличному ринку. Потім захопилася вишиванням і вирішила спробувати свої сили. Опанувала прості візерунки хрестиком, почала створювати інтер’єри. Сьогодні вона працює у магазині дизайнерських матеріалів і навіть встигає паралельно отримувати вищу освіту.
У той же час, за даними Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців у БІлорусі, Молдові і Україні, нинішнього року були змушені покинути свої домівки понад 5 тисяч жителів Криму. Їх кваліфікували як внутрішніх переселенців і розмістили на материковій частині країни. Найбільше заявок на надання притулку від українців цього року отримала Польща. Кілька десятків українців попросили статусу біженця у сусідній Молдові.
Фото: d.ibtimes.co.uk, static.guim.co.uk, clwr.files.wordpress.com, care.org, sahanonline.com, dic.academic.ru, photo.sf.co.ua
