RU  UK  EN
Статті  >  Напиши  >  Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 3. "Дух самурая"

Якщо вірити кінематографу, то типовий самурай постає перед нами як суворий, мовчазний і навіть трохи відлюдний воїн. Але цей образ усе ж ніяк не збігається з дійсністю... Олена Расенко пропонує вам переконатися в цьому, зустрівшись зі справжнім самураєм і навіть завітавши до бару, де збираються камікадзе.

Читайте також: Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 1 и Відчайдушний футуризм: Японія. Частина 2 “Рибний день”


Переді мною сидів останній самурай клану Набесіма. Маленький, сивий, у картатій сорочці, ковбойській краватці і трохи завеликих джинсах. Його очі всміхалися з-під масивної оправи окулярів, а руку самурая тримала його миловидна дружина. Кенші Набесіма приїхав до Токіо з Америки. Розповів, що у Штатах живе вже багато років. Там відкрив спортивну школу, де викладає ази акупунктури, здорового харчування та основи володіння мечем. На батьківщину повернувся, щоб відродити в японцях дух самураїв.

А заразом навчити їх правильно їсти і лікуватися. Наприклад, при грипі, свинці, лихоманці вживати імбир. А хворіючи на кір, віспу, екзему, пити сік алое. Розповідаючи про шкоду хімії для організму, він примудрився кілька разів впасти зі стільця. Однак не через слабкість самурайського духу, просто стілець, на який посадили його, був явно не стійкий.

Щоби повністю розкрити тему духу нації, Такагі-сан запросив нас із другом пропустити по чарочці саке в заклад, де досі збираються камікадзе. Місце, в яке він нас привів, було в центрі району Сіндзюку. Сюди традиційно приходять іноземці, і тут-таки височіє найбільша кількість токійських хмарочосів. Сама ізакая (це щось на кшталт наших наливайок) мала традиційний старовинний вигляд. Напевно, такими ж були саке-бари в 30-40-х роках минулого століття. Тісне приміщення, прості дерев'яні лавки, стільниці з майже не оброблених дощок, відполірованих самими ліктями відвідувачів, скрипуча підлога. Стіни були обвішані старими чорно-білими фотографіями людей у військовій формі, горіло два невеликих світильники, тихо грав марш.

У барі випивало декілька літніх чоловіків. Вони докірливо поглянули на нас, гайдзинів (тобто іноземців), і стали перемовлятися. Господиня шинку, крихітна жінка, запитала Такагі-сана, що ми тут робимо і чи ми не американці. Щоб заспокоїти її, він дав подивитися наші документи. Потім замовив для нас кілька порцій саке і сьодзю. Абсолютно теплих і від цього неможливих. Трохи відтанувши, власниця розповіла, що в її барі не вельми раді гайдзинам через те, що ті хибно тлумачать японське слово «камікадзе». На її переконання, вони були патріотами і захищали Японію від агресора ще сім століть тому. А сьогодні світова преса стала називати так звичайнісіньких терористів. Ще жінка розповіла, що колись ця ізакая належала її матері. У сорокових саме вона проводжала пілотів-смертників, наливала їм на коня саке. Ті заходили в бар пропустити чарочку-другу, знаючи, що можуть уже більше ніколи не повернутись на землю. Їхні світлини зараз висять біля столиків. Ті ж, кому не довелося здійснити свій останній політ, часто приходять сюди випити, згадати товаришів і побурчати на нинішнє покоління японців. Постійних відвідувачів з кожним роком стає дедалі менше. Вони просто вмирають, зітхнула господиня. Тож, напевне, за деякий час вона-таки продасть бар, складе в коробку старі знімки і поїде доживати свій вік деінде на берег. Поки ми розмовляли з японкою, в бар зайшов маленький дідок, підтягнутий та акуратно підстрижений. Він невдоволено подивився на нас із Сашком і підсів до двох чоловіків, які весь час пильно за нами спостерігали. Господиня бару нахилилася до Такагі- сана і сказала, що нам уже час. З бару ми вийшли близько восьмої вечора. Я не образилась, що нас практично виставили за двері і що нам так і не довелось поговорити з камікадзе. Зрештою, це їхня країна і їм вирішувати, спілкуватися з гайдзинами чи ні. На вулиці сигналили авто, переливалися неонові вітрини, на розі підморгував автомат, який продає жіночі труси і губні помади, назустріч ішли двоє довготелесих японців у костюмах графа Дракули. І мені захотілось озирнутися й подивитись, чи не привиділася мені ізакая з її господинею та відвідувачами. Але я не стала цього робити.

Такагі-сан був невблаганний. Цього вечора він-таки вирішив напитися та обов'язково споїти нас. Значно повеселівши, але ще не втративши здатність пересуватися самостійно, японець потягнув нас підвищувати градус. Його улюблений заклад був неподалік. У напівпідвальному досить великому приміщенні вже гуляло декілька компаній. Чоловіки в ділових костюмах і краватках голосно щось обговорювали і сміялися, закидаючи голови назад. За шинквасом стояла маленька, худорлява жінка років шістдесяти. Вона заусміхалася, помітивши Такагі-сана, і дістала з полиці почату літрову пляшку віскі з яскраво-жовтою наклейкою.

Придивившись, я помітила безліч таких самих надпитих пляшок зі стікерами. Такагі-сан пояснив, що японці не можуть так багато пити, як європейці чи росіяни. Виносити алкоголь із собою не прийнято, а отже, єдиний варіант – залишити замовлення в барі й допити пляшку наступного разу. Щоб не переплутати, де чиє віскі, його підписують. Коли ж я запитала, чи можна прийти сюди, назватися чужим ім'ям і випити не свій алкоголь, на мене подивились не надто приязно, включаючи і Такагі-сана. Він пояснив, що так чинити для японця негоже і це суперечить духу самурая. Тут до розмови підключилися й галасливі японці, вже прикінчивши одну пляшку. Виявилося, хлопці зайшли в бар після роботи. І так вчиняють вони регулярно – напиваються колективом. Багатьох удома чекають дружини й діти, однак відірватися від загальної пиятики було б саботажем, а такого в японських компаніях не вітають. Такагі-сан підтакував нашим новим знайомим і вже був зовсім розслаблений, коли зателефонувала його дружина. Самурай запевнив її, що з ним усе добре і невдовзі він буде вдома. Годинник пробив дванадцяту ночі. Наші нові знайомі затягнули «калинку-малинку», яку можна було вгадати за мелодією, потім хтось спробував зобразити Лучано Паваротті і навіть запросити мене на танець. Я відмовилась, але довелося з усіма сфотографуватись.

Неподалік від входу в метро на лавочці лежав японець середніх літ. Він був пристойно вдягнений, у гарних черевиках. Чоловік спав, поклавши під голову кейс. На відстані кількох метрів від чолов’яги тхнуло віскі. Такагі-сан підійшов до п'яного японця, поправив йому плаща і зауважив, що ніч прохолодна і ця людина до ранку може застудитися. На моє запитання, чи доживе той узагалі до ранку в багатомільйонному місті, наш друг усміхнувся і запевнив, що не тільки доживе, а й прокинеться поруч зі сніданком. Цілком імовірно, що жалісливі громадяни куплять для цього бідаки кави з тістечком чи канапку із сиром. Адже співчувати п'яним це ж природно, а скривдити таку людину все одно, що дитину. А це знов-таки суперечить духові самураїв.

Ми посадили нашого Такагі-сана в метро, будучи повністю за нього спокійними. Нехай навіть засне у когось на плечі. Адже він був п'яний, а отже, в безпеці.

Далі буде...

Вам це буде цікаво:
Departure: Амстердам
Якщо ви подумки знайшли рішення для всіх проблем світобудови в нескінченній черзі в Rijksmuseum і за якісь кілька годин вас тричі мало не збили на дорозі – не сумнівайтеся: цей день пройшов саме в Амстердамі. Популярний британський письменник Террі Пратчетт не дуже й перебільшував, кажучи: «Моє враження від Амстердама – це...
Альпійське містечко під Сіетлом
У жителів США можна навчитися багато чому, але що заслуговує на особливу повагу – це любов до своєї землі. Американський патріотизм виявляється у всьому, навіть у внутрішньому туризмі: як слід не дослідивши власну країну, американець навряд чи вирушить кудись за її межі. Сьогодні ми розповімо про одне з найпопулярніших міст внутрішнього туризму – Лівенворс.
Амазонки з племені мосо: Заповідник фемінізму в затінку Гімалаїв
Автори антиутопій пророкують сотні бід людям майбутнього, яким знову і знову забороняють грати весілля, та, схоже, не все так страшно. У китайській провінції Юньнань, коло самісінького підніжжя Гімалаїв, живе матріархальне плем'я мосо, якому поняття шлюбу зовсім не знайоме.
Хвилями часу: Історичні вітрильники Естонії
Історія Естонії зберігається не у пергаментних сувоях, а у свинцевому літописі Північного моря. Звивиста берегова лінія протяжністю три тисячі кілометрів бачила мільйони вітрильників, починаючи зі смугастих полотнищ драккарів і закінчуючи поземним польотом кліпера над хвилями за доби пари й електрики.
Розкіш по-корейському: королівські палаци Сеула
Південнокорейський Сеул, у 20 столітті стрімко перетворившись зі старовинного міста бідної країни на процвітаючу столицю передової держави, однозначно заслуговує на повагу. Разом з тим пошани варті й муніципальні чиновники та патріоти, котрі зуміли в часи бурхливої індустріалізації зберегти багатющу спадщину минулого – королівські палаци династії Чосон.
Битися, як жінка. Бійцівський клуб літаючих чоліт.
У вільної боротьби не жіноче обличчя. Хороша дівчинка повинна мило усміхатися і берегти чепурне платтячко, а не розмахувати кулаками, але в суворих Андах такі ніжні квіти не ростуть. Справжня болівійська чоліта і за словом в кишеню не полізе, і тумаком при нагоді огріє, а в неділю, підібравши накрохмалені спідниці, ринеться у бій без правил.
Усім потрібні гроші. Валюти світу
Називають їх скрізь по-різному, проте люблять, напевно, однаково. Ми говоримо, звісно ж, про гроші, а точніше про їхні «другі імена». Адже крім офіційної, у кожної валюти є своя, народна назва, яке не так відома, але дійсно заслуговує на увагу!
Піша прогулянка Аахеном
Побувати у трьох країнах за один день – реально, якщо ви потрапили в Аахен. Розташоване між Німеччиною, Бельгією і Голландією невелике студентське місто увібрало риси середньовічної культури, що відбилася в його вражаючій архітектурі. Олена Буравцова побувала в цьому місті, яке полонило її серце своїми дивовижними пам’ятниками...
Британська глибинка: У пошуках таємниць Альбіону
Зелені схили, порослі вересовими кущами, безлюдні приміські дороги, вузькі вулички з маленькими котеджами і садами, що п’янять своїми пахощами, – здається, що британські сільця не підкоряються плинові часу. Немов завмерлі картини героїчного фентезі, всі вони мають свою історію і готові розповісти про великі битви, хоробрих воїнів і легендарні артефакти.
Маленькі улюбленці великих міст
Німці заводять не лише німецьких вівчарок, а в Бостоні можна побачити не тільки бостонських тер’єрів. Люди вибирають собак, спираючись на особисті вподобання. Та часом тяжіння місцевого населення до певної породи занадто помітне й інколи стає особливістю певної місцини. Цьому можуть сприяти природні умови, мода і навіть менталітет.
Ми там були: Японія - тонкощі токійського життя
Мало хто з туристів добереться до далекої Японії. Але у Марини Бєлки, дизайнера одягу, це вийшло, адже загадкова Країна Вранішнього Сонця була її дитячою мрією. Вона поділилася з нами враженнями від Токіо і дала майбутнім туристам практичні поради.
Біле золото Піднебесної. Китайський фарфор
Цивілізація Стародавнього Китаю однією з перших відкрила для себе кераміку. Встановлено, що вже в II тис. до н.е. температура випалу гончарних виробів, знайдених в долині Хуанхе, наближалася до 1200 ° С. На думку ряду дослідників, винахід порцеляни було продиктовано прагненням знайти заміну нефриту та жадеїту.
Кагосіма: Місто з репутацією камікадзе
«Будуйте дім біля підніжжя вулкана!» - вигукував Ніцше у пророчому екстазі. Похмурий пафос філософа навряд чи збагнули б жителі японського міста Кагосіми, розташованого на дні кальдери Айра, що виникла внаслідок вибуху 22 тисячі років тому. Землероби мотижили уступи котловини з бронзового віку, звично відмахуючись від попелу, розсіяного у повітрі.
Подорож до Трансільванії: Знакові місця Румунії
Візит до мальовничої Трансільванії схожий на містичну феєрію, яка відбувається наяву. Проте далеко не всі туристи знають, що варто відвідати в Румунії, крім знаменитого замку Бран, легендарної оселі графа Дракули. Тож OUTLOOK цьому зарадить, надавши можливість самостійно вибрати захопливий маршрут...
Забуте мистецтво: чайна церемонія в Кореї
Після прогулянки жвавими вулицями Сеула хочеться розслабитися в кафе за чашкою ароматного чаю, але де там: хороші чайні є тільки при буддійських монастирях і на богемній пішохідній вулиці Інсадон. Чайна церемонія в Кореї, несумісна із суворим розпорядком офісів і фабрик, неохоче йде в маси, залишаючись радістю мудреців і привілеєм владик.
Рисові поля: Злаки неземної краси
- Чи не хочете покуштувати рису? - таким питанням зустрічають гостей в Китаї. А якщо господарі виявляться ще і фермерами, вони можуть запросити вас на незвичайну екскурсію і покажуть шедевр природного мистецтва. Рис, який ми часто вживаємо в їжу, не замислюючись про його естетику, в момент вирощування нагадує ковдру, виткану з різнокольорових клаптиків...
Ловля креветок в Оостдюнкерке: Так, я на коні!
Якщо в ранковий час прогулюватись пляжами місцини Оостдюнкерке, розташованій в одній із західних провінцій Бельгії, то можна побачити одразу декілька сонць. Одне, звісно, в небі, а інші – жовтими плямами, верхи на конях, що, тягнучи на собі здоровенні плетені кошики, повільно бродять мілиною Північного моря. Так тут виглядає полювання на креветок.
Листівки з Болгарії
Озброївшись закордонним паспортом та гарним настроєм, вирушайте на травневі свята у так зване «ближнє зарубіжжя» - Болгарія - саме та країна, де старовинна архітектура вдало поєднується із розслабляючим морським бризом. Не вірите? А от OUTLOOK впевнений, що Павло Хоменський через свої світлини зможе вас переконати! Яскрава, по-своєму велична Софія - це must see цими святами! Гайда з нами!
З ківі не пропустять. Митні заборони на вивезення
Туристи з очима, повними сліз від того, що з їхніх валіз витрусили статуетки, черепашки та інші придбані на згадку сувеніри, – явище на митниці звичайне. Щоби вашу мандрівку не затьмарило подібне, OUTLOOK пропонує ознайомитися з добіркою дивних інколи предметів, заборонених до вивезення у різних країнах.
Palio del Papero: не тільки птахи
Скільки всього змішує у своєму казані Італія: гондоли, які плинуть оливковими річками, палюче сонце, що стікає своїм соком у пляшку Пізанської вежі, заплутане спагеті вуличок і коржі площ, присипані сумішшю італійських трав і діалектів. А ще у її казані є качки. Так-так, саме ці створіння дозволять вам відчути присмак справжнього національного колориту! І цій качиній історії вже понад тридцять років.
Закрити
Outlook facebook page