«Love's Executioner»: ексклюзивне інтерв’ю з Ірвіном Яломом
Ірвін Ялом – американський письменник і психотерапевт, професор психіатрії Стенфордського університету. Слава про нього поширилася далеко за межі Сполучених Штатів: науковець зробив медичну практику доступною, виклав методи індивідуальної та групової терапії у власних книжках. Студенти факультетів психології по всьому світу зачитуються монографією «Екзистенційна психотерапія», а один з пацієнтів згадував, що бестселер вченого «Коли Ніцше плакав» допоміг йому вийти з глибокої депресії, чого не вдавалося домогтись безліччю сеансів психотерапії.
Себе Ірвін Ялом чи то жартома, чи всерйоз називає «Love's Executioner» – кат любові. Утім, ідеться не про любов, а про прив’язаності, які заважають відчути красу життя, звільнитися від умовностей, що обмежують нашу свідомість і призводять до розчарувань.
– Героями Ваших романів стають Ніцше, Шопенгауер, Спіноза. Що об'єднує цих особистостей у Вашій творчості? – Я маю глибоке переконання, що історія психотерапії не могла початися в XIX столітті з появою Фрейда, Юнга чи Павлова. Я вважаю, її витоки слід шукати в глибині тисячоліть, коли великі філософи стали перейматися питаннями, як ми маємо жити. Я гадаю, ті особистості, яких я вибрав, є надзвичайно важливими постатями у філософії, бо вони порушували проблеми, завжди актуальні для психотерапії. Якби я був молодшим, то писав би про інших людей, скажімо, про Епікура, Сартра і Камю. Тож не можу сказати, що обрані мною герої мають риси мого характеру. Але я вибудовував дію романів відповідно до їхніх ідей та особливостей менталітету.
– Чи маєте Ви особливий ритуал, який здійснюєте перед тим, як узятись за написання книжки?
– Зазвичай у мене достатньо ритуалів, які супроводжують мою письменницьку діяльність. В основному я волію писати вранці, намагаюсь звільняти ранкові години від усіх справ, щоб присвятити їх написанню книжок. Мені потрібен деякий час, три або чотири години, щоб зробити багато чого. Вечорами, коли я лежу в гарячій ванні, або вдень, коли катаюся на велосипеді чи прогулююсь на самоті, мене часто відвідує натхнення, і в наступні дні я пишу досить багато.
– У психотерапевтичній практиці Ви працюєте з проблемою смерті як даністю буття. Яку пораду даєте тим, хто хоче подолати страх смерті? – Це дуже серйозне питання, і я написав велику книжку під назвою «Вдивляючись у сонце. Життя без страху смерті», присвячену проблемі подолання жаху смерті. Я використовую слово «жах» частіше, ніж «страх», бо не думаю, що колись ми зможемо подолати страх смерті. Але багато людей відчувають такий неймовірний жах, що просто не можуть жити з цим. Книжка, яку я згадав, пропонує проекспериментувати з різними філософськими принципами, щоби впоратися з проблемою. Наприклад, можна взяти ідею Епікура, за якою, вмираючи, ми потрапляємо в той самий стан небуття, що і перед народженням. Але ж ніхто не сумує за тим, що передує народженню! Утім, є й інші експерименти і точки зору, з якими я дискутую в цій книзі.
– Чи немає небезпеки в тому, щоб примиритися з невідворотністю смерті? Чи не позбавить це сенсу життя? – Так, це страхітливе відчуття, і перше, що відчуває людина, ніби земля йде з-під ніг. Але поступово мої пацієнти ставляться до цієї проблеми спокійніше, і якщо вони по-філософському налаштовані, це дозволяє їм прийти до глибоких міркувань про існування і про те, як прожити залишок життя осмислено. У збірнику моїх новел, який називається «Матуся і сенс життя», є історія «Мандри з Паулою», де я пишу про дуже турботливу і відважну жінку, яка працювала зі мною. Вона вела групову терапію для приречених пацієнтів, і це приклад того, як можна наповнити власне життя сенсом, який не покидає тебе до кінця твоїх днів.
– Ще одне поняття, яке вписується в систему даності буття, – це екзистенційна свобода. Наскільки вільна людина, і чи коректно говорити про абсолютну свободу?
– Коли я використовую слово «свобода» в моїх книжках з екзистенційної психотерапії, то не вживаю його в політичному плані. Я говорю про свободу, яка означає, що ми вільні надавати своєму життю тієї форми, яку хочемо. Ми все ж маємо деякий ступінь свободи, навіть якщо нас стримують політичні або економічні узи. Саме це мав на увазі Сартр, коли говорив про людей як про авторів своєї долі. Адже, навіть якщо наша свобода обмежена, ми все ще маємо деяку перевагу самостійності, приміром, здатність змінити погляд щодо певної ситуації.
– Як подолати так звану екзистенційну самотність, почуття, коли людина стикається сам на сам із небуттям?
– Приречені пацієнти часто стикаються з неймовірною кількістю самотності. Вони бояться поділитися своїми потаємними думками і приреченістю з близькими людьми, бо не хочуть увігнати тих у депресію. Тимчасом родичі не знають, як розмовляти з пацієнтами, котрі страждають від невиліковної хвороби, оскільки бояться зробити їм гірше. Тож відбувається двостороння ізоляція. Коли я працюю з пацієнтами зі смертельними недугами, то намагаюсь бути настільки відкритим і чесним, що розмовляю з ними про все, навіть про мої власні страхи. Я бачу, що психотерапевтична робота в групах, де люди можуть ділитися думками і побоюваннями, дуже допомагає пацієнтам впоратися з фатальним результатом.
